Зло - Людмила Баграт

Раптом Ян розлютився:

- Господи, і хто навчив таку маленьку дівчинку таких небезпечних речей?! Хто вклав у це дитяче серце таку божевільну релігію??! - Він повернувся до мене і вимовив майже по складах:

- Не можна жити заради любови, Марго.

- Що???

Його голос став різким і холодним:

- Ти чула. Не можна так. Любов - жорстока і примхлива богиня. Що тиробитимеш, якщо вона відвернеться від тебе? Як ти житимеш без любови, Марго? Що з тобою стане?

- Не думай про це, Яне! - Я підійшла до нього, обняла закам'янілі від болю плечі, щосили притиснулася обличчям до спини. - Не треба про це думати. Я знаю, що колись буду змушена платити за свою необачність. За все треба платити. «Щоб відновити баланс», - як сказала нещодавно одна моя подруга. Але це - дрібниці. Головне - наше кохання. Скількикоштує наше кохання, Яне? Як ми платитимемо за наше щастя? - Я нервово розсміялася. Ян хотів щось сказати, проте я поклала палець на його губи. - Яне хочу чути відповідь. Не хочу зазирати вперед і обертатися назад. Все одно не побачу там нічого кращого, ніж оця мить з тобою. Минуле і майбутнє - дві однакові ілюзії для слабких - по-різному слабких людей. Брехливі та вбогі. Лише теперішнє є бездоганним часом. Треба просто знайти в собі сили визнати це. Бо це - все, що ми справді маємо. Твої руки на моїх плечах - це єдине ТУТ і ЗАРАЗ, якого я потребую. Більше мені нічого не треба. Ходи сюди, Яне!

Я потягла його до дзеркала в коридорі:

- Я знаю, ти не любиш дивитися у дзеркало, проте зроби це для мене. Подивись на нас, Яне. На себе і на мене. Подивись дуже уважно. Невже ти не бачиш, що ми з тобою дві краплини води? Ми - однакові, Яне. Ти - справжній шедевр з маленькою тріщинкою. - Я провела пальцем по його щоці. - І я така сама. В мене теж є ця тріщина. Не на обличчі, а десь глибоко в мені. Ця тріщина - моя любов. Якщо вона мене зруйнує, - така моя доля. Але я не боюся, Яне. Анітрішечки. Ти тільки тримай мене. Не дай мені впасти. Світ інколи так… гойдається.

Ян обійняв мене.

- Я тримаю тебе, зіронько. Оберігаю. Я тебе кохаю.

Хто з богів торгує забуттям? Продайте мені, будь ласка, три чи чотири століття в обіймах Янаї Ні, краще п'ять. У борг. Я розплачуся, неодмінно розплачусь! Зробіть із нас пам'ятник коханню. Прекрасну мармурову статую, щоб прославляти його за життя, чи сплетіть нас у гранітних обіймах на його хресті, якщо воно вже померло. Продайте мені ну хоч одне століття! Якихось нещасних сто років! Що це для вас? Один-єдиний подих. Для нас - хвилина спільного дихання, хвилина спокою, хвилина вічности.

Ян схопив мене на руки, заніс у вітальню, поклав на диван:

- Марго, що з тобою? Тобі недобре?

Така легкість у всьому тілі. В голові поморочилося, кімната повільно оберталася навколо мене.

- Ні, Яне, мені добре. Мені дуже добре з тобою.

Стурбоване обличчя Яна. Він скривився, немов од раптового болю.

- Ну що ти з собою робиш, зіронько? Навіщо ти себе руйнуєш? Ти…

- Припини, Яне! Негайно! - Я різким рухом сіла на дивані і відштовхнула його від себе. - Я чудово почуваюся. Просто трішечки зголодніла, от і поморочиться в голові. Ну то що, нагодуєш мене чи понесеш у спальню голодною?

Ян стримав посмішку і зробив вигляд, що замислився:

- Холодильник у мене порожній. - Розмірковував уголос. - А скільки ти протримаєшся голодною? Навіть не знаю. Така немічна, така слабенька…

- Що ти сказав??! - Подушки з дивану перетворилися на гарматні ядра.

Ян закрив голову руками:

- Все, все, все!!! Ти - сильна! Ти - най-силь-ні-ша!!!

Я скинула його на підлогу, сіла на нього верхи і почала гамселити подушкою в груди. На моє щастя, Ян не опирався, а просто лежав і, усміхаючись, спостерігав за моєю бурхливою діяльністю.

- Повторюй за мною: «Марго, ти - напрочуд енергійна жінка» - Усмішка стала ще ширшою. - Яне, повторюй, або я за себе не відповідаю!

Він відкашлявся і старанно промовив:

- Марго, ти - напрочуд енергійна жінка.

- Гаразд. А тепер: «У ліжку ти нестримна і палка, як Фудзіяма».

Ян голосно засміявся.

- Яне!

- Все, все!! Вже повторюю. Гм… У ліжку ти… нестримна і гм… палка, як… як… як Хіросима!!! - Він знову зайшовся сміхом.

- Яне, припини! Я сказала: «як Фудзіяма», а не «як Хіросима». І, до речі, з таким не жартують.

Проте я не витримала і теж засміялася. Раптом Ян різко скинув мене з себе і наступної миті ситуація кардинально змінилася: я лежала на підлозі, Ян - на мені. Щоправда, я пручалася по-справжньому, але на нього це не справляло жодного враження. Ян почекав, доки я втихомирюся, нахилив голову і прошепотів мені у самісіньке вухо:

- Марго, ми майже спізнилися.

- Спізнилися? Куди?

Він зітхнув:

- Це мало б бути сюрпризом, проте твоя нестерпна поведінка перетворила його на ультиматум. - Виникла багатозначна павза.

Я вмостилася трохи зручніше:

- Я слухаю, Яне. Дуже уважно.

- У тебе є вибір: або ти й далі пручаєшся, і ми переносимо місце бойових дій у спальню, що загрожує тобі голодною смертю, а мені - втратою контракту, або ми все ж таки їдемо на прийом.

- Який прийом?

- Важливий для мене, зіронько. Слухай: в місті будується новий банк. Гігантський капітал, фінансові операції на межі можливого, розкішний десятиповерховий будинок. Король серед банків. І як ти думаєш, кому доручили його проектувати? Вгадай з двох спроб!

Я