Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є
Повернувшись по обіді, під’їхавши доріжкою до будинку, я побачив біля дверей поштову карету. Це здалося мені дивним, адже якщо комусь хотілося зустрітися з Рейчел, люди приїжджали власним екіпажем. Колеса та й уся карета були геть запилені, ніби від далекої поїздки, і, безсумнівно, ні самої карети, ні кучера я раніше не бачив. Я розвернувся і об’їхав будинок до стаєнь, та хлоп’я, яке прийшло взяти Циганку, знало про новоприбулих не більше за мене, а Веллінґтона десь не було.
Вестибюль виявився порожнім, та коли я повільно підійшов до вітальні, то почув голоси з-за зачинених дверей. Я вирішив не підійматися головними сходами, а скористатися сходами прислуги в задній частині будинку. Та щойно я повернувся, як двері вітальні відчинились і Рейчел, сміючись через плече, вийшла у вестибюль. Вона була такою щасливою, радісною і сяяла так, як завжди, коли була в доброму гуморі.
— Філіпе, ви вдома, — сказала вона. — Проходьте до вітальні — до мене прибув гість, від якого вам не втекти. Він приїхав здалеку, щоб зустрітися з нами обома.
Усміхаючись, вона взяла мене за руку і повела проти моєї волі до кімнати. Там сидів чоловік, який із моєю появою встав із крісла і підійшов, простягнувши руку для привітання.
— Ви на мене не чекали, — сказав він, — і я перепрошую. Та я також не був готовий до зустрічі, коли побачив вас уперше.
Це був Рейнальді.
20
Я не знав, чи почуття виявилися на моєму обличчі так само чітко, як я їх відчував серцем, та гадаю, їх можна було розгледіти, позаяк Рейчел швидко втрутилась у розмову, розповідаючи Рейнальді, що я рідко буваю в будинку, я то ходжу десь, то їжджу, і вона ніколи не знає, де саме, як і те, коли точно я повернуся.
— Філіп працює тяжче, ніж його власні робітники, — сказала вона, — і знає кожен дюйм свого маєтку набагато краще за них.
Вона все ще тримала мене за руку, ніби представляючи гостю, як учителька — впертого учня.
— Вітаю, у вас просто чудовий маєток, — мовив Рейнальді. — Не дивно, що ваша кузина Рейчел так до нього прив’язалася. Я ще ніколи не бачив, щоб у неї був такий казковий вигляд.
Його очі, які я так добре пам’ятав, невиразні, з важкими повіками, на мить спинилися на ній, а потім повернулися до мене.
— Повітря тут, — сказав він, — певно, куди більше сприяє спокою тіла та душі, ніж наше різке флорентійське.
— Моя кузина, — сказав я, — родом із західного краю. Тож вона всього-на-всього повернулася на батьківщину.
Він посміхнувся, якщо так можна назвати недбалий порух на обличчі, і звернувся до Рейчел.
— Усе залежить від того, яка кров сильніша, чи не так? — сказав він. — Ваш молодий родич, певно, забув, що ваша мати родом із Рима. І, мушу додати, ви з кожним днем стаєте все більше на неї схожі.
— Сподіваюся, тільки обличчям, — відказала Рейчел, — а не статурою чи характером. Філіпе, Рейнальді просить порекомендувати будь-який гарний готель, де можна було б зупинитися, та я сказала, що це дурниці. Ми ж зможемо виділити йому кімнату в будинку?
Від самого лише припущення про це моє серце обірвалося, та відмовити я не міг.
— Звісно, — мовив я. — Я зараз же дам відповідні розпорядження і відішлю поштову карету, якщо вона вам більше не потрібна.
— Я приїхав на ній із Ексетера, — сказав Рейнальді. — Я заплачу кучерові і потім найму його знову, коли повертатимуся до Лондона.
— У нас ще буде час для розмови, — сказала Рейчел. — Оскільки ви вже тут, то маєте лишитися принаймні на кілька днів, щоб устигнути все оглянути. Ба більше, нам стільки всього треба обговорити.
Я вийшов із вітальні, щоб дати розпорядження підготувати кімнату — була одна порожня в західному крилі будинку, яка мала б йому підійти, — а потім повільно піднявся сходами до себе, щоб прийняти ванну та перевдягнутися до обіду. Зі свого вікна я бачив, як Рейнальді вийшов та заплатив кучерові поштової карети, а потім якийсь час постояв на доріжці, ніби оцінюючи те, що бачить навколо. Здавалося, йому досить одного погляду, щоб визначити ціну будівельного лісу, порахувати вартість дерев та кущів. Я помітив також, що він роздивляється різьблення на парадних дверях і торкається рукою химерних фігур. До нього, певно, приєдналася Рейчел, адже я почув її сміх, а потім вони заговорили італійською. Парадні двері зачинилися. Вони зайшли всередину.
Мені хотілося лишитися в своїй кімнаті і не спускатися, послати по Джона, щоб той приніс мені обід на сюди. Якщо їм так кортить поговорити, краще хай роблять це без мене. Та я був господарем і не міг виявити невихованості. Я повільно прийняв ванну, неохоче вдягнувся, спустився сходами і зустрів заклопотаних Сікомба та Джона в їдальні, якою ми не користувалися відтоді, як робітники почистили обшивку і відремонтували стелю. На столі розставили найкраще срібло, а також найдорожчий посуд, яким користувалися тільки при гостях.
— Не варто було перейматися, — сказав я Сікомбові, — ми могли б пообідати і в бібліотеці.
— Так розпорядилася хазяйка, сер, — урочисто відповів Сікомб, і я почув, як він наказує Джонові принести з буфетної мереживні серветки, якими ми не користувалися навіть під час недільних обідів.
Я закурив люльку і вийшов у сад. Весняний вечір усе ще не хотів здаватися, до сутінків лишалася година чи навіть більше. У вітальні запалили свічки, хоч штори ще були не запнуті. Світло горіло також у синій спальні, і я бачив, як Рейчел походжає між вікнами, одягаючись. Це мав бути вечір у будуарі для нас двох, я б радів, обмірковуючи, що зробив у Бодміні, а вона у своїй лагідній манері розповідала б, як пройшов день. Та тепер нічого такого не буде. Яскраве світло у вітальні, жвавість в їдальні, їхні перемови між собою на теми, які мене не стосуються, і, передовсім, інстинктивне почуття відрази, яке викликав у мене цей чоловік, що приїхав не просто провести час у Корнуолі, а з якоюсь іншою метою. Чи знала Рейчел, що він буде в Англії і
