Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

як вони підіймаються сходами. Коли Джон прийшов прибрати зі столу, я все ще сидів на місці. Потім устав і прогулявся садом. Я бачив, що в будуарі горять свічки, але штори були запнуті. Тепер, опинившись на самоті, вони могли говорити італійською досхочу. Вона, певно, сидить у низькому кріслі біля каміна, а він — поруч. Цікаво, чи розповість вона йому про нашу розмову минулого вечора, а також про те, що я взяв заповіт і зробив копію. Цікаво, що він їй порадив, що сказав робити і які це папери привіз показати та дати на підпис? Коли вони закінчать справи, то повернуться до розмов про Італію, про людей та місця, які обом їм знайомі? Чи приготує вона йому tisane, як готувала мені, і чи ходитиме кімнатою, щоб він міг споглядати? Цікаво, о котрій він залишить її кімнату й піде спати і чи подасть вона йому руку? Чи зупиниться він біля дверей, шукаючи приводу лишитися на довше, як повсякчас робив я? Чи, знаючи його настільки добре, вона дозволить пробути в себе допізна?

Я пішов гуляти парком, угору, до нової доріжки з терасами, потім униз, до стежки, і майже до самого берега, а потім назад, знову вгору доріжкою, де посадили молоді кедрові деревця, і знову вниз, я ходив туди й назад, аж доки не почув, як годинник на дзвіниці пробив десяту. Це був час, коли я мав покидати кімнату Рейчел. Чи піде й він у цей же час? Я підійшов і став на краю галявини, стежачи за її вікном. У будуарі все ще світилося. Я стежив і чекав. Світло все не гасло. Я зігрівся під час прогулянки, та тепер, попід деревами, повітря було прохолодне. Мої руки та ноги змерзли. Ніч стояла темна, не було чути ні звуку. Цього разу посивілий місяць не увінчував верхівок дерев. Об одинадцятій, щойно пробив годинник, світло в будуарі згасло, натомість загорілося в синій спальні. Якусь мить я почекав, а потім раптом обійшов будинок, минув кухні і західне крило та поглянув на вікно кімнати Рейнальді. Я відчув полегшення. Там також горіло світло. Я помітив його крізь щілину, хоч він і лишив ставні зачиненими. Вікно також було щільно зачинене. Я був певен, із відчуттям насолоди жителя островів, що до ранку він нічого не відчинить.

Я повернувся в будинок і піднявся сходами до своєї кімнати. Щойно я зняв куртку та краватку і жбурнув їх на стілець, як почув шурхотіння її сукні в коридорі, а потім тихий стукіт у двері. Я підійшов і відчинив. Вона стояла там, усе ще вбрана, все в тій же шалі на плечах.

— Я прийшла побажати вам на добраніч, — сказала вона.

— Дякую, — відповів я, — вам також.

Вона поглянула вниз і побачила грязюку на моїх чоботях.

— Де ви були весь вечір? — спитала вона.

— Гуляв парком, — відповів я.

— Чому ж не зайшли до будуару на чашечку вашої tisane?

— Мені не хотілося, — відрізав я.

— Ви просто смішний, — сказала вона. — Ви поводилися за обідом, як надутий школяр, який так і просить, щоб його відшмагали.

— Мені шкода, — промовив я.

— Рейнальді — мій дуже давній друг, і ви чудово це знаєте, — сказала вона. — Нам стільки всього треба було обговорити, ви ж маєте це розуміти, чи не так?

— Настільки давній друг, що ви дозволили йому лишитися в будуарі до одинадцятої? — запитав я.

— Ми розійшлись об одинадцятій? — сказала вона. — Я, якщо чесно, не помітила.

— Як довго він тут лишатиметься?

— Залежить від вас. Якщо ви людина цивілізована і запросите його, він залишиться десь на три дні. Але не більше. Йому треба повертатися до Лондона.

— Оскільки ви просите, я вимушений це зробити.

— Дякую, Філіпе.

Раптом вона поглянула на мене, її очі пом’якшали, а в куточку вуст промайнула тінь усмішки.

— У чому річ? Чому ви такий безрозсудний? Про що ви думали, крокуючи парком?

Я міг дати їй сотню відповідей. Як я не довіряю Рейнальді, як я не витримую його присутності в моєму домі, як я хочу, щоб усе було, як раніше, тільки я та вона. Натомість, без видимої на те причини, окрім хіба того, що я ненавидів усе, що обговорювали того вечора, я запитав:

— Ким був Беніто Кастелуччі, якщо вирішив подарувати вам квіти?

Із неї вирвався дзюркотливий смішок і, потягнувшись, вона обійняла мене.

— Він був старий, дуже товстий, і з рота в нього смерділо сигарами, а вас я дуже-дуже люблю, — сказала вона й пішла.

Я не мав сумніву, що вже за двадцять хвилин вона міцно спала, доки сам я слухав, як годинник на дзвіниці вибиває години, аж до четвертої, а потім поринув у неспокійний ранковий сон, який до сьомої ранку буває найміцнішим, аж доки безжалісний Джон не розбудив мене, як завжди.

Рейнальді лишався вже не три, а цілих сім днів, і за ці сім днів у мене не було приводу змінити свою думку про нього. Гадаю, найбільше я ненавидів його зверхність. Крива посмішка вигравала на його вустах щоразу, коли він на мене дивився, ніби я був дитиною, яку слід розважати, і чим би я не займався за день, він питав про це так, ніби цікавиться витівками школяра. Я вирішив не повертатися додому на обідні ленчі, а коли таки повертався і заходив до вітальні по обіді, ледь за четверту, то зустрічав їх разом, за розмовами неминучою італійською, яка при моїй появі змінювалася на англійську.

— Гляньте, робітник повернувся, — казав Рейнальді, сидячи, чорти б його побрали, в кріслі, в якому зазвичай сидів я, коли був на самоті. — І доки він бродив своїми землями і неодмінно слідкував, щоб кожен плуг рівненько стелив свою борозну, ми з вами, Рейчел, були за багато миль звідси, захопившись думками й фантазіями. За день ми й не поворухнулися, хіба раз прогулялися новою доріжкою з терасами. Середній вік має багато переваг.

— Ви погано на мене впливаєте, Рейнальді, — відповіла на це вона, — з вашою появою я геть запустила свої обов’язки. Жодних візитів, ніякого контролю за новими насадженнями. Філіп сваритиме мене за лінощі.

— Зате ви не лінувалися інтелектуально, — мовив він. — У цьому плані ми з вами пройшли стільки ж, скільки ваш молодий кузен прокрокував ногами. Чи сьогодні ви не ходили, а сиділи в сідлі? Молоді англійці вічно скачуть верхи, доки не випадуть із того сідла.

Я розумів, що він насміхається з мене — працьовитого дурника; і те, що Рейчел спробувала за мене