Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

після чотирьох з половиною місяців, усьому настав кінець і її лікар повідомив, що більше дітей вона мати не зможе, її відчай був куди глибший за мій. Клянуся тобі, з того часу вона геть змінилася. Недбалість із грошима лише зростала, і я помічав, що вона все частіше ухиляється від відповідей, хитрує та обманює. Вона перетворилася на повну протилежність тієї приємної натури, якою була, щойно ми одружилися. Минали місяці, і я помічав, що вона все частіше звертається за порадою не до мене, а до того чоловіка, якого я згадував у листах раніше, синьйора Рейнальді, її друга та, я так розумію, юриста Санґаллетті. Гадаю, цей чоловік погано на неї впливає. Я підозрюю, що він роками був у неї закоханий, ще навіть коли Санґаллетті був живий, і хоч раніше я навіть на мить не припускав, ніби вона коли-небудь узагалі могла відповісти йому взаємністю, тепер, ураховуючи, як сильно вона змінила до мене ставлення, я вже не певен. Щоразу, як звучить його ім’я, в її погляді з’являється тінь, у голосі — дивна нотка, і в голові моїй зростають найжахливіші підозри.

Те, як її виховали недбалі батьки, життя, яким вона жила до та навіть під час свого першого шлюбу і про яке ми намагаємося не говорити… я часто помічав, що її кодекс поведінки відрізняється від того, до якого я звик у нас удома. Шлюбні узи не завжди такі святі. Підозрюю, ба навіть маю докази, що він дає їй гроші. Гроші, прости мене, Боже, за такі слова, — це наразі єдиний шлях до її серця. Гадаю, якби ми не втратили дитя, нічого цього б зараз не відбувалося. І я всім серцем шкодую, що послухався лікаря, коли він заборонив нам подорожі, і не привіз її додому. Зараз ми були б із тобою, і всі були б задоволені.

Іноді вона поводиться як раніше, і все гаразд, настільки добре, що здається, ніби я прокинувся від нічного жахіття і насправді зараз перші місяці нашого шлюбу. Та потім, достатньо лиш одного слова чи однієї дії, і все знову втрачено. Я приходжу на терасу і зустрічаю там Рейнальді. Побачивши мене, обоє замовкають. І мені лишається тільки уявляти, що вони обговорювали. Якось, коли вона пішла до вілли, а ми з Рейнальді залишились удвох, він раптом запитав про мій заповіт. Він його побачив випадково, коли ми одружилися. І сказав, що нині, якщо я помру, я лишу свою дружину без спадку. Я це знав і накидав новий варіант, який виправив би це непорозуміння, я був готовий підписати його, засвідчити, якби був певен, що її непомірні трати — це тимчасова проблема, яка скоро минеться, а не ускладниться.

За цим новим заповітом, до речі, їй пожиттєво переходив би будинок та маєток, за умови, що управляти ними маєш виключно ти, а після її смерті ти отримав би все у свою власність.

Він усе ще не підписаний, із причини, про яку я тобі розповів.

Дивися: Рейнальді запитував мене щодо заповіту, Рейнальді звернув мою увагу на недоліки того варіанту, який зараз є законним. А вона про це не говорить ні слова. Зі мною. А от чи говорять вони про це між собою? Що вони кажуть одне одному, доки мене нема поруч?

Усе це сталося в березні. Маю зізнатися, я нездужав, майже сліпнув від болю, і Рейнальді заговорив на цю тему, враховуючи притаманну йому обачливість, бо гадав, що незабаром я можу померти. Може, так воно й є. Може, вони цього не обговорювали. Я не дізнаюся. Та зараз я все частіше помічаю на собі її погляд, чатуючий та дивний. А коли обіймаю її, здається, ніби вона боїться. Боїться чого чи кого?

Два дні тому — власне, чому я й вирішив тобі написати — у мене знову стався напад тієї ж гарячки, яка не відпускала в березні. Напад був раптовий. Мене нудить, мучить біль, який змінюється несподіваним розумовим збудженням, я майже божеволію і заледве стою на ногах від запаморочення. Згодом це теж минає і мене охоплює непереборне бажання спати, я падаю на підлогу або в ліжко, не в силі поворухнутися. Не пам’ятаю, щоб батько так страждав. Головний біль — так, як і деякі проблеми з темпераментом, та інших симптомів не було.

Філіпе, хлопчику мій, єдина людино на цілому світі, якій я можу довіряти, скажи мені, що це все означає, і якщо зможеш, приїжджай до мене. Нічого не кажи Нікові Кендалу. Нікому нічого не кажи. Ба більше — не пиши ані слова у відповідь, просто приїжджай.

Одна думка мене тривожить, не лишаючи ні хвилини спокою. Вони що, намагаються мене отруїти?

ЕМБРОУЗ».

Я склав листа назад. Собака в котеджі знизу перестав гавкати. Я почув, як лісник відчинив хвіртку і собака радісно заскавчав, вітаючи його. Почув голоси всередині, брязкіт відра, скрип дверей, що зачинились. Із дерев на протилежному пагорбі злетіли галки, покружляли, покаркали та перемістилися чорною хмарою на верхівки інших дерев, біля боліт.

Я не розірвав листа. Я викопав для нього яму під гранітною плитою. Вклав листа в свій записник і закопав глибоко в чорну землю. Потім розрівняв поверхню руками. Після чого пішов із пагорба лісом, до алеї внизу. По дорозі додому я почув, як сміються й балакають чоловіки, повертаючись із роботи. Якийсь час я постояв, спостерігаючи, як вони втомленою ходою минають парк. Риштовання на стінах, де вони весь день працювали, здавалися похмурими й голими.

Я увійшов чорним ходом із двору, і, щойно мої кроки залунали на кам’яних плитах, з кімнати дворецького до мене вийшов переляканий Сікомб.

— Радий, що ви повернулися, сер, — сказав він. — На вас увесь цей час чекала хазяйка. З Доном трапилося нещастя. Вона дуже занепокоєна.

— Нещастя? — запитав я. — Що сталося?

— На нього впала велика пластина шиферу, сер. — відповів він. — Ви ж знаєте, який глухий він став останнім часом і як неохоче покидав своє місце під сонцем, надворі, біля вікна бібліотеки. Здається, пластина впала йому на спину. Він не може поворухнутися.

Я поспішив до бібліотеки. Рейчел сиділа на підлозі з головою Дона на колінах. Коли я увійшов до кімнати, вона підвела погляд.

— Вони вбили його, — сказала вона, — він помирає. Чому вас так довго не було? Якби ви були тут, цього б не сталося.

Її слова немов повторювали щось давно забуте в моїй свідомості. Та що