Містичний вальс - Наталія Очкур

Скажи це!

Не зараз!

— Олесю!

Вони ще довго не розмикали обіймів, Олесь пестив її тіло, і Лана сама собі здавалась глиною у вправних руках гончаря, які без зусиль надають глевкому матеріалові бажаної форми. Поволі вечоріло; небо додало сірості, зовсім трохи, до своєї пронизливої блакиті, зі Змійки потягнуло прохолодою. Король неохоче відпустив Лану.

— Мусимо повертатися до міста.

Вона зітхнула, підводячись. Тіла Лана не відчувала зовсім, зате за спиною, здавалося, виросли крила, і вона лиш дивувалася, чому й досі не злетіла. Олесь допоміг їй натягнути сорочку, вона нахилилась за спідницею і здивовано охнула, помітивши кров на внутрішній стороні стегон. Це не могло бути критичними днями, це Лана добре пам’ятала, то що ж це було? Хіба що те, чого вже ніяк не можна припустити? Розгублені сірі очі звелися на Олеся. Він приступився ближче, пригорнув її до себе, і голублячи, прошепотів, обпікаючи гарячим диханням шкіру на скроні:

— Я ж казав тобі, мій світлячку, головне — це невинність душі.

Пройшло ще два тижні, сповнених жагучого, пронизливого щастя. Забороненого щастя — останнє Лана відчувала все гостріше щодня. Вона вже не була певна, чи хоче піти звідси, зате в тому, що і залишатись їй не можна, переконувалась на кожному кроці. Милі мешканці Зорева ледь не кидали в неї камінням; Лана підозрювала, що і до того недалеко. Коли вона йшла вулицями міста, від неї не тільки люди, але й коні сахалися; злостивий шепіт за її спиною став незмінним звуковим фоном її прогулянок, особливо тих, у яких її супроводжував не король, а мама Ганна чи Зоряна. Дні бували важкими, а ночі — прекрасними. Світло, якому вклонялася вся Рутенія, не дуже благоволило до Лани; темрява була куди більш прихильнішою до неї. Дні Олеся належали державі та королеві — Світлані належали ночі. П’яні, вже серпневі (тут серпень прозивався «врожайником») ночі, заціловані, заголублені до нестями — їх Лана любила, кожну чекала із завмиранням серця, і кожна могла стати останньою для них із Олесем — Лана це знала. Одного разу, повертаючись на світанні до своїх покоїв, вона почула, як сварились Роман і Зоряна, і, причаївшись в одному з невеличких альковів, що були рясно розкидані по замку, немовби навмисне для таких випадків, вирішила прислухатись.

— Я забороняю тобі водити з нею дружбу! — вигукував радник гнівно. — Що б ти і близько не підходила до неї, чуєш мене?

Про кого він говорив, здогадатися було неважко Світлана дуже зацікавилась відповіддю Зоряни.

— Я чую тебе, мій пане. Тебе чує весь замок, якщо не все місто!

— Ти виконаєш мій наказ?

— Із якого це дива? Хіба я вже твоя раба? Ти купив мене, пане? Які ще накази ти маєш право мені віддавати?

— Зоряно, — в голосі радника почулась благання, — так буде краще.

— Для кого? — а тон, яким це мовила її подруга, аж видзвонював кригою.

— Для всіх.

— О, звісно — для тих боягузів, що спершу ледве не падали перед Даною навколішки, благаючи врятувати короля, а коли вона се зробила, відвернулись від неї, немов від пранцюватої. І ти хочеш, щоб і я так вчинила, Ромку? Щоб зреклася дружки? І ти мене любитимеш такою?

— Та вона ж звабила короля, — не відступався Роман. — Залюбила його в себе, змусила забути присяги! І ти захищаєш її?

— Ти що, насправді віриш, що можна до чогось змусити дорослого мужчину, залюбити його в себе і звабити без його бажання? — Зоряна шумно зітхнула. — Боюсь, якби весілля відбувалось нині, із Чорного лісу ми з тобою не повернулися б.

— Кохана, не кажи так!

— А як мені казати?

— Своєї клятви я дотримаю!

— А яку ж зламав король?

Ромко замовк.

— Ну, що ж ти? Мову відібрало? То я зараз нагадаю!

— Зоряно…

— Та годі! Буде з мене фальші! Він дбає про країну? Дбає! Що, він усунувся від справ державних? Аж ніяк! Чи кохання заважає йому виносити справедливі присуди, мислити ясно та неупереджено? Аніскільки! То чому б вам усім просто не дати йому спокій! Йому і Лані?

— А шлюбні узи? Вони священні!

— А ти піди, — голос Зоряни змінився із сердитого на вкрадливий, — І нагадай про це королеві.

— То все плітки! — сторожко випалив Роман. Жінка засміялась.

— То ти ще й сліпий!

— Ти не боїшся, що тебе скарають за наклеп на королеву?

— Мене? А в чому ж наклеп? І хто це чує? Чи, може, ти ще й викажеш мене?

— Зоряно, як ти можеш припустити…

— Романе, прошу, досить вже квоктати!