Містичний вальс - Наталія Очкур

— Так, люба. Хвороба, така, як у мене.

— Ну от, він пішов до Вічного Світла, забравши із собою половину мого серця, а я, юна і розгублена, невдовзі дізналась, що матиму від нього дитину. Я була такою щасливою, Боже! — від тої згадки очі Лани прояснішали. — Я перервала навчання — це можна було робити, і повернулася в те місто, де я народилась, до мами і тата. Я думала, вони підтримають мене.

— А вони не підтримали?

— Ледь не вбили.

— За що?!

— Бо я носила під серцем байстря.

— Пробач, але що означає се слово — «байстря»?

— Безбатченко. Незаконна дитина.

— Я щось нічого не втямлю, — проводячи пальцями по очах так, ніби знімав павутиння облуди, промовив Олесь. — Це як — незаконна дитина? Хіба ж то бувають такі?

— В моєму світі, — кладучи іронічний наголос на «моєму», зізналася Лана, — вважають, що дитя, народжене поза шлюбом, незаконне.

— А чим воно гірше за того, яке народилось у шлюбі? Воно що, безноге, безруке? Усі діти — дар Світла!

— Мій пане, в нас так ведеться з давніх часів — дитина, народжена без батька, є ганьбою для своєї матері.

— Твій син був для тебе ганьбою?

— Ні!

— А шлюб? Як у вас укладається шлюб?

— Донедавна було так — пара йшла в спеціальний дім, де жінка, яку призначила держава, реєструвала їхній шлюб, і…

— Що робила?

— Засвідчувала їхнє бажання бути разом.

— Так, я зрозумів. Якась стороння жінка оголошувала пару подружжям, і це вважалось законним. Вона була обрана Світлом?

— Не думаю.

— А шлюб був до скону?

— Ні. Можна було звернутись в той самий дім, але до іншої жінки і розірвати шлюб.

— Мій світлячку, ти не сердься на мене, але ваш державний устрій — то справжнє божевілля. І після того ви ще називаєте народження дитини поза такими, із дозволу сказати, узами, гріхом? Я не бачу різниці!

— Зате її бачили мої батьки. Їм було так важливо, що скажуть люди. Вони мали бездоганну репутацію, і, хоча ні у що не вірили — ані у Світло, ані в Темряву, були переконані, що думка оточуючих про них є найголовнішим у житті. Ось у це вони вірили — у громадську думку. Я їх зганьбила — так вони сказали. Вони не зможуть дивитись людям у вічі, говорили вони, і вимагали, щоб я позбулася дитини.

— А у вічі своєму віддзеркаленню могли вони дивитись після того? — тихо, але з такою люттю спитав Олекса, що Лана аж здригнулась.

— Та певно, що могли. Ось тільки я відмовилась. Ні за яку ціну, сказала я їм, я не дозволю вбити дитину Сергійка — так його звали, хіба що вкупі із собою. І вони відступились.

— Щось я не вірю.

— Якби тоді я була така недовірлива, як ти нині, все було б інакше. Бо я — я їм повірила.

— А ким вони були, твої батьки? Землеробами чи ремісниками?

— Лікарями.

Тато — гінеколог, а мама — терапевт.

— І ти вчилась на лікаря?

— Майже.

— І що ж було далі?

— О, далі все було жахливо, — вуста вже погано слухались Лану, вона вимовляла кожне слово з підкресленою чіткістю. — Мене поклали в лікарню… у дім для тяжко хворих, бо я… від нервового потрясіння, сказали мені лікарі, я можу втратити дитину, і, якщо я хочу її зберегти, мені слід перебувати під їхнім постійним наглядом. А я хотіла зберегти її… його. Я вже знала, що це буде хлопчик.

— Маленька…

— Не треба, не заважай мені, бо я… не треба. Я послухалась лікарів, я робила все, що мені казали, було вже повних шість місяців, ішов сьомий, я почувалась погано, але надії не втрачала. А мій батько… він був у тій лікарні головним. І він давав мені ліки… зілля. Щоб підтримати мої сили, повторював він, усміхаючись.

Що це, тату?

Вітаміни, доню. Просто вітаміни. Ти така виснажена — ти ж хочеш добра своєму малюку, чи не так? Я зроблю один укол своїй маленькій дівчинці, а потім вона засне. Один, а тоді ще один… і все буде добре, Лано. Хвалити Бога, ти ще нічого не тямиш у ліках, перший курс факультету фармації — і той не закінчений. Спи, мала, і слухайся татка.

— Лано, невже він зміг?

— Зміг, і мама знала все це. Не брала в цьому участі, але знала. А я не знала — до самого кінця. Навіть коли в мене серед ночі почалися перейми, я не запідозрила нічого лихого — з їхнього