Містичний вальс - Наталія Очкур
— Лано…
— Ні-ні, нічого. Не довелося. Хтось із присутніх зронив — а чи не прив’язати її, бо, якщо доведеться давати наркоз… снодійне, то щоб не металась. Але все обійшлось. Біль був пекельним, я і слів не доберу, щоб описати все це, і коли все скінчилось, запала дзвінка тиша — знаєш, буває така, коли всі мовчать, а потім її розпороли слова одного з лікарів… він думав, що я зомліла, не чую, і сказав: «Ну, нарешті, бо я боявся, що батько забагато дав їй того зілля» — назвавши ліки, спеціально створені для викликання переймів. Та йому не пощастило — я була при пам’яті, і все чула. Все. Олесю…
— Що, моя люба?
— Ти ж воїн, правда?
— Так.
— Чи бував ти колись пораненим?
— Так.
— Стікав кров’ю, не маючи змоги навіть ворушитися, не те що йти?
— Таке траплялось.
— А потім, немов піднятий невидимою силою, все ж вставав та йшов у бій, ведучи за собою своїх жовнірів?
— Бувало.
— Зі мною теж таке трапилось — тоді. Я скочила — се так дивно було: ось я лежу, мов розіп’ята, а в наступну мить вже стою боса на холодній вогкій підлозі, і всі витріщаються на мене, мов на мерця, який ожив. А мій синочок… мій маленький хлопчик… він був ще живий. Його тримала одна жінка, і я… — Лана глибоко вдихнула повітря і схлипнула. — Треба було їм усе-таки прив’язати мене. Дарма вони цього не зробили.
— Ти відняла в неї сина?
— Вихопила. Вона не дуже й пручалась. Я тримала його на руках усього мить — живого. Він був у крові, в слизі, намагався вдихнути, потім пискнув і вмер. Найпрекрасніше дитя, яке я будь-коли бачила. Моє дитя. І очі… він мав татові очі. Очі Сергійка, які знову закрились назавжди.
— Мені так шкода, — Олесь обійняв її, і вона пригорнулась до нього, впершись носом у нагрудне шитво на його сорочці, і змочуючи полотно рясними сльозами. Від вдячності, що він не намагається нагромадженням порожніх слів зарадити тому, чому вже не зарадиш, та від тої картини, що повстала перед очима так ясно, ніби трапилась вчора, Лана схлипнула.
— Мене хотіли втримати. Вкласти на ноші, але не вийшло. Я вирвалась від двох дужих мужиків, вибігла з родильного залу і помчала по коридору, тримаючи на руках тільце мого… мого хлопчика. По ногах мені текла кров, знов почалися перейми, слабші, звичайно, бо мав вийти послід, а я бігла! Великі розумники сказали потім, що то був шок. Поняття не маю, як вони здогадались! А я заскочила до…
Батькового кабінету.
— До кімнати, де мої… ті люди, які зачали мене, чекали на звістку, як усе пройшло, як — вдало чи ні — убили їхнього онука, і… — Лана судомно ковтнула, — поклала сина на стіл батькові. Прямо на стільницю, завалену паперами… грамотами. І вийшла геть. Я знепритомніла біля тої кімнати, але вже за порогом. Не на їхніх очах. Це втішало мене — це було єдиним, що мене втішало.
— А що ж із сином?
— Я поховала його на цвинтарі біля своєї бабусі. Ті… мої батьки не наважились відмовити мені, бо я робилась несамовитою від кожного їхнього слова. Я їх бачити не хотіла. Звісно, вони на це не розраховували. Якби отой бовдур не проговорився, ми і досі жили б разом, у мирі та злагоді — я і дві потвори в масках людей та білих халатах.
— То пусте. У нас лікарі носять біле. Це символ чистоти — служіння людям і все таке інше. Втім, мати невдовзі померла — вона… Її…
Збила машина, за кермом якої сидів п’яний водій.
— Вона загинула. А я поховала сина… я хотіла назвати його Григорієм… та він… коли я думала про нього, як про живого… який мав ім’я… мені ставало ще гірше… хоча здавалось, що гірше нікуди… — і повернулась на навчання до того магічного міста, про яке говорила тобі на початку. Воно і врятувало мене. Сповивало своїми сивими туманами, причаровувало красою старовинних будинків, лікувало щирістю городян, заворожувало ароматами кави — ти, певно, не знаєш, що це таке…
— Ні, знаю, чому ж — це такі маленькі зелені зернятка, нам їх привозять заморські купці. Зернята ці обсмажують, а потім із них варять гіркий напій. Я його не люблю.
— То ти не львів’янин. Я прожила там п’ять років. П’ять років в оточенні залицяльників і привидів минулого. Останні мені подобались більше. Кумедно, але всі хлопці називали мене світлячком — вважали, що я осяяна світлом, — Лана пересмикнула плечима. — Хіба що потойбічним.
— П’ять років? То тобі двадцять три?
— Двадцять п’ять, мій пане. Насправді — двадцять п’ять.
Лана помовчала, очікуючи, що Олесь виступить з приводу того, яка вона стара, та він мовчав. І зовсім не це було в нього на думці — ясні блакитні очі дивилися на неї з
