Платформа - Мішель Уельбек

нього там був партнер, китайський підприємець, який постійно мешкає в Пхукеті і міг би зайнятись будівництвом розважального комплексу поблизу готелю. Німець, здавалось, був у дуже доброму настрої, все обіцяло високі доходи. На початку листопада Жан-Ів отримав екземпляр каталога для німецьких клієнтів; з рекламою вони не церемонились, відразу зауважив він. На всіх фото — місцеві дівчата з оголеними грудьми в тонесеньких стрінгах або прозорих спідницях, сфотографовані на пляжі або прямо в номерах готелю. Всі вони спокусливо посміхались, проводячи язиком по губах: важко було помилитися щодо них. «Подібні речі ніколи б не пройшли тут, у Франції», — зауважив він Валері. Цікаво було відмітити, що з наближенням до Європи все частіше витала ідея об’єднання держав, проте про уніфікацію юридичного простору не йшлося. У Нідерландах та Німеччині проституція була вже узаконена і мала свій особливий статус; у Франції численна армія противників вимагала її повної заборони, навіть запровадження штрафних санкцій щодо клієнтів, як це вже зробили у Швеції. Валері здивовано глянула на нього: чудний він якийсь, все частіше вдається до безплідних непродуктивних міркувань. Вона ж продовжувала завзято працювати, методично, з холодною рішучістю; часто приймала рішення, навіть не порадившись з ним. Вона не звикла ні з ким радитись. Часто я відчував, як вона вагається, не знає що робити; генеральна дирекція не втручалась, надаючи їй повну свободу дій. «Вони просто чекають. Хочуть побачити, чи вийде в нас щось, чи наш намір з тріском провалиться», — одного дня гнівно повідала вона мені. Вона мала рацію, це ж було очевидно, я не міг їй нічого заперечити. Такі правила гри.

Я не мав нічого проти того, щоб сексуальність посіла своє місце в ринковій економіці. Існує купа способів заробляти гроші, чесних і не дуже, за допомогою власного розуму або, навпаки, за його повної відсутності — шляхом грубої фізичної сили. Гроші можна добути завдяки таланту, сили або ризику, навіть завдяки красі. Ще можна розраховувати на банальну посмішку фортуни. Найчастіше гроші нам дістаються у спадщину, як мені. На цій землі чимало різних людей отримували великі гроші: колишні видатні спортсмени, бандити, митці, манекенниці, актори, багато підприємців та спритних фінансистів, а ще — кілька тенісистів, рідше — винахідники. У цій статистиці немає аніякого сенсу, проте вона показує, якими різними є всі ці люди. А ось критерії сексуального вибору надзвичайно прості: вони зводяться до молодості та фізичної краси. Звичайно, ці показники мають свою ціну, але не нескінченну ціну. У минулих століттях ситуація була зовсім іншою. В той час сексуальність головним чином пов’язувалась із продовженням роду. Щоб підтримувати генетичну цінність роду, людство повинно було враховувати неймовірну кількість різноманітних критеріїв: здоров’я, силу, молодість, фізичну міць. Краса була всього практичним поєднанням усіх цих критеріїв. Сьогодні ж розклад карт змінився: краса, як і раніше, зберігає свою цінність, але стає цінністю на продаж, нарцисизмом. Якщо сексуальність мала стати товаром обміну, найкращим було рішення використання грошей, — цього універсального посередника, який дозволяє знайти точний еквівалент розуму, таланту та технічної компетенції, який вже дозволив ідеально стандартизувати різні думки, смаки та способи життя. На відміну від аристократів, багаті люди не намагаються відрізнятися від решти населення. Вони всього-навсього прагнуть бути багатими. З абстрактного поняття гроші перетворилися на реалію, на яку не впливають ані колір шкіри, ані зовнішній вигляд, ані вік та розум, жодні інші відмінності — ніщо, крім самих грошей. Упродовж багатьох століть мої європейські пращури важко і багато працювали. Вони намагалися заволодіти світом, а потім змінити його. Певною мірою їм це вдалося. Завдяки економічному інтересу, смаку до праці, а також вірі у вищість своєї цивілізації вони теоретично започаткували й обґрунтували мрію, прогрес, утопію, майбутнє. Протягом двадцятого століття це усвідомлення власної цивілізаторської місії потроху вивітрилась. Європейці, принаймні деякі з них, продовжували працювати, іноді — важко працювати, але робили вони це завдяки інтересу або фанатичній відданості своїй справі. Переконаність у своєму природному праві володіти світом і творити його історію зникла. У результаті сумісних зусиль багатьох країн Європа залишалася багатим континентом; напевно, я повністю втратив розум, кмітливість та завзятість своїх пращурів. Я — багатий європеєць, міг би придбати в інших країнах за невисоку ціну їжу, різні послуги і будь-яких жінок. Я — європеєць-декадент, усвідомлюючи свою майбутню смерть і повністю віддавшись почуттю егоїзму, не бачив жодних причин, щоб позбавити себе всього цього добровільно. Втім, для мене таке бачення ситуації не було тяжким. Я розумів, що люди, подібні до мене, не можуть забезпечити виживання суспільства, більше того, на мою думку, вони навіть не варті жити. Світ змінюватиметься. Він уже змінюється, але я відчував, що мене це не стосується. Єдиним моїм справжнім почуттям було бажання якомога швидше виповзти з цього лайна. Листопад був холодним та похмурим; останнім часом я більше не читав Огюста Конта. Моєю єдиною розвагою у відсутність Валері було спостереження крізь віконне скло за рухом хмар. Ближче надвечір над Жентілі формувалися гігантські зграї шпаків. Вони описували у небі вигадливі віражі та спіралі. Я дуже хотів надати їм якогось змісту, побачити в них передвісників близького Апокаліпсису.

13

Одного вечора, виходячи з роботи, я зустрів Ліонеля. Я не бачив його майже рік, відтоді як повернувся з «Тайських тропіків». Дивно, але я його відразу впізнав. Я трохи здивувався з приводу того, що це справило на мене таке сильне враження, я навіть не пам’ятаю, щоб спілкувався з ним під час подорожі.

«У мене все гаразд», — сказав він. Його праве око вкривала велика ватна пов’язка. Нещасний випадок на роботі, щось вибухнуло. Але нічого страшного, його вчасно прооперували, що могло повернути п’ятдесят відсотків зору. Я запросив його пропустити по пляшечці в кафе поблизу Королівського палацу. У мене промайнула думка: чи впізнав би я зараз Робера, Жозіан та інших членів групи. Мабуть, що так Ця думка дещо засмутила мене. Моя пам’ять постійно накопичувала інформацію, переважно абсолютно непотрібну. Як нормальна людина, я особливо знався на відкладанні і впізнаванні образів інших людей. Ніщо не приносить людині більше користі, аніж сама людина. Я не дуже добре розумів, чому саме запросив Ліонеля до кафе. Розмова, певно, обтяжить. Щоб підтримати розмову, я запитав, чи мав він нагоду повернутися до Таїланду. Ні, проте бажання в нього таке було, хоча така подорож коштувала, на жаль, дуже дорого. Чи бачив він інших членів нашої групи? Ні, нікого. Тоді я розповів, що бачив Валері, яку він, мабуть, пам’ятає, і що ми навіть живемо разом. Він,