Платформа - Мішель Уельбек

і попросив її поїхати лише із принципу. Похорон був скромний: Жан-Ів був єдиною дитиною в сім’ї, прийдуть якісь родичі, справжніх друзів у нього не було. Батько мав право на декілька рядків некрологу в бюлетені колишніх студентів Вищої школи мистецтв та техніки — і все. Коло замкнеться, останнім часом він майже ні з ким не бачився. Жан-Ів так і не зрозумів, чому батько, цей до кісток сільський мешканець, вирішив після виходу на пенсію переїхати у цей непримітний регіон, адже в нього тут навіть родичів не було. З того боку останній слід такого собі мазохізму, який супроводжував його протягом усього життя. Блискуче завершивши навчання, він застряг на нудній кар’єрі інженера. Хоча він завжди мріяв про дочку, врешті-решт задовольнився лише однією дитиною, щоб, як він казав, зосередитися на її вихованні та освіті; такий аргумент не витримував жодної критики — батько дуже добре заробляв. Здавалося, він просто звик до своєї дружини, але по-справжньому не любив її. Мабуть, пишався успіхами сина на роботі, але, чесно кажучи, ніколи не говорив на цю тему. У нього не було ані хоббі, ані улюблених розваг, щоправда, не беручи до уваги розведення кролів та розв’язування кросвордів у «Репюблік дю Сантр-Уест». Даремно вважають, що кожна людина має таємну пристрасть, якусь загадку, уразливе місце; якщо б батькові Жан-Іва довелося робити найінтимніші зізнання, розповідати про те, що значить для нього життя, мабуть, він міг би сказати лише про легке розчарування. Жан-Ів пам’ятав, як він часто повторював свою улюблену фразу: «Старіємо». Ці слова найкраще визначають увесь його життєвий досвід.

Його мати показувала всім свій траур — все ж таки вони прожили разом усе життя, — але насправді не виглядала надто засмученою. «Він сильно здав…» — прокоментувала вона. Причина смерті була такою незрозумілою, що можна було навіть говорити про загальну втомленість, навіть розчарування життям. «Його вже ніщо не цікавило…» — додала вона. Майже такою була її похоронна прощальна промова.

Усі, звісно, помітили відсутність Одрі, але мати Жан-Іва вирішила утриматися від публічного зауваження під час церемонії. Вечеря була дуже скромною — втім, вона ніколи не була вмілою куховаркою. Він добре знав, що рано чи пізно вона торкнеться цієї теми. Враховуючи обставини, втекти було проблематично, наприклад, включивши телевізор, як це зазвичай робиться. Його мати закінчила прибирати посуд, потім, поклавши лікті на стіл, знову сіла напроти нього.

— Як твої справи з дружиною?

— Нічого особливого… — Якийсь час він розповідав про своє життя, потроху поринаючи у власну нудьгу.

Щоб завершити тему, він додав, що планує розлучитися. Його мати, він достеменно знав це, ненавиділа Одрі. Вона звинувачувала її в тому, що та забрала в них онуків.

Втім, так і було, але онуки самі не дуже прагнули бачити старих. За якихось інших обставин вони могли б до цього пристосуватися, принаймні Анжеліка, для неї було ще не пізно. Але реальність вимагала зовсім іншого, іншим було саме життя. Жан-Ів підвів очі, дивлячись на матір, на її посивіле волосся, суворе обличчя: дуже непросто відчути раптовий приплив любові й ніжності до цієї жінки. Скільки він себе пам'ятав, вона ніколи не була лагідною, її неможливо було уявити в ролі чуттєвої коханки чи шльондри. Зненацька він усвідомив, що батько все життя кинув собаці під хвіст. Від усвідомлення цього Жан-Іва пройняло жаром, він зі злістю стиснув кулаки: цього разу вже нічого не можна було виправити. У відчаї він намагався згадати батька у хвилини втіхи та успіху, коли той щиро радів життю. Мабуть, це було лише один раз. Жан-Іву було п’ять років, і батько показував йому роботу нового конструктора. Так, батько дуже любив механіку, він щиро її любив. Жан-Ів дуже добре пам’ятав розчарування батька, коли він сказав йому, що збирається перейти вчитися на економічний факультет. Цих подій, мабуть, мало вистачити на решту батькового життя.

Наступного дня він швидко обійшов садок, який був для нього чужим і з яким його ніщо не пов’язувало; не виникало жодних спогадів дитинства. Кролі нервово крутилися у своїх клітках — їх ще не встигли погодувати: його мати збиралась відразу продати їх, вона не любила опікуватись тваринами. Мабуть, кролі найбільше постраждали від цієї смерті, вони були її справжніми жертвами. Жан-Ів взяв сумку з кормом, насипав жменю в годівницю — в пам’ять про батька він міг це зробити.

Він поїхав рано, навіть ще до передачі Мішеля Дрюкера. Але це не завадило йому потрапити біля Фонтенбло в нескінченну пробку. Він покрутив ручку приймача, потім зовсім вимкнув його. Час від часу машини просувались на кілька метрів; він чув лише гул моторів та удари крапель дощу об вітрове скло. Стан його розуму і душі відповідав цій меланхолічній порожнечі. Єдина позитивна риса уїк-енду полягала в тому, що йому вже не доведеться більше бачити Жоанну. Він нарешті вирішив звільнити няньку. Ешаристі, нову бебі-сітер, порекомендувала йому сусідка: дівчина була родом із Даомі, серйозна, добре вчилась у школі; у п’ятнадцять років уже навчалася в десятому класі із спеціалізацією в науку. У майбутньому мріяла стати лікарем, мабуть, педіатром, вона дуже добре вміла поводитися з дітьми. Вона змогла відірвати Ніколя від комп’ютерних ігор та вкласти його спати до десятої вечора, що було майже неймовірним дивом. Вона була дуже милою з Анжелікою, віддавала їй свій полуденок, купала її, гралася з нею; здавалося, мала обожнювала її.

Виснажений важкою дорогою, він повернувся о пів на одинадцяту. Одрі, наскільки він пам’ятав, поїхала на вихідні до Мілана і мала повернутися завтра і прямо з аеропорту поїхати на роботу. «Розлучення змусить її змінити спосіб життя», — зі злим задоволенням подумав він. Він розумів, що вона навмисно відтягує цю мить і був майже переконаний, що дружина не зображатиме повернення старих почуттів, любові і ніжності; це можна було зарахувати її на користь.

Ешаристі зручно сиділа на дивані та читала кишенькове видання роману Жоржа Перека «Життя. Спосіб використтіня»; все минуло добре, без проблем. Вона погодилась на стакан помаранчевого соку; собі він налив коньяку. Зазвичай, коли він повертався додому, Ешаристі перед тим як піти, кілька хвилин розповідала йому про те, як минув день, що вони робили. Цього разу теж вона щось говорила йому, але, допивши свій коньяк, він усвідомив, що зовсім не слухає її. «У мене помер батько», — сказав він, коли свідомість знову прояснилась. Ешаристі замовкла, подивилась на нього; вона ще не знала, як треба поводитися в подібній ситуації й як реагувати, але йому, безперечно, вдалося привернути її