Містичний вальс - Наталія Очкур

— Дивись, як би невдовзі не довелось давати мені відворотне зілля.

На смак вино було дивною сумішшю кагору та мускату, а пахло воно як розтерті між пальцями пелюстки чайної троянди. Лана примружилась, ковтаючи цей нектар. Вона трохи соромилась того вибуху емоцій, і нерішуче почала:

— Сама не знаю, що на мене найшло, Олесю.

— Ні? А я хотів би, щоб знала. Скажи це…

— Не можу, — Світлана жахнулась словам, які вже готові були зірватися в неї з язика чи — не більше, аніж звістці, що в місті лютує чума. — Не можу, Олесю. Вони… ці слова… належать одному чоловіку, і я…

— Де він, той чоловік? — різко спитав король, але Лана не образилась, бо різкість цю віднесла — і абсолютно правильно — не на свій рахунок.

— Убитий?

— Ні. У нього була та ж сама недуга, що і в тебе, просто розвилась швидше, і я не встигла… мене навіть не було в місті. Він помирав — а мене поруч із ним не було.

— Розумію, — Олекса відвернувся. — Ти врятувала мене, щоб сплатити борги?

— Я врятувала тебе, щоб ти жив!

— Мій світлячку, так не можна, — король знову зазирнув у її обличчя. — Не можна ховати серце з небіжчиками. Не можна ненавидіти світ за те, що він живий, тим часом як ти почуваєшся мертвою. Повір, ти скажеш ті слова. Мені.

— Навіщо?

Від безнадійної туги, яка прозвучала в цьому питанні, Олесь здригнувся.

— Бо я так хочу.

— Ну, що ж, — Лана допила вино і підвелася, — причина вагома. Чи це наказ?

Ноги ще погано слухались її, тремтіли, тремтіли і руки, коли вона подавала порожній кубок королю, та на личку, захмареному спогадами, почали оживати очі — Олекса гадав, що це хороший знак.

— А ти послухалась би мого наказу?

— А чим загрожує мені непокора?

Олесь теж підвівся, відставив кубок на стілець, і прошепотів щось на вушко Лані. Шепіт приємно зігрівав витончену вушну раковину дівчини, а її тоненькі, мов шовкові шнурки, чорні брови злетіли до коренів волосся, коли король завершив мову.

— Отакої! То це погроза чи пропозиція? Нікому цього більше не кажи, мій пане, бо матимеш у королівстві цілу купу злісно непокірних панянок! І хто їх зможе звинуватити? — Лана мрійливо зітхнула. — Тільки не я. Якщо ти говорив серйозно, обіцяю опиратись твоїм наказам до кінця життя. А тепер ходімо — познайомиш мене зі своєю годувальницею.

Тримаючись за руки, мов школярики, вони з Олесем вийшли із палацу — усі, хто траплявся на їхньому шляху, включаючи й Романа, старанно робили вигляд, наче вони прозорі — і побрели через майдан, на якому король розповідав Лані про відтворення Світла, до урочища ткаль, де жила його годувальниця, мама Ганна, як називав її Олесь. Лана спиталась, а де ж його рідна мати.

— Померла при пологах, — відказав він. — Разом із немовлям. Я нині мав би сестру. Мені три роки всього було, я майже не пам’ятаю неню — щось збереглося в пам’яті, якісь уривки снів, і все. Чомусь пригадуються теплі руки, сміх і сяйво її волосся. Найперше світло, яке я бачив у житті.

Синку, маленький… ти і цього не бачив. Моє волосся темне, як ніч, що для тебе так і не закінчилась ранком. Три роки… мало, так. А твого життя було три хвилини.

Урочище, де жили ткалі, було густо засіяне вибіленими хатками, і виглядало чистеньким, мов ті шмати світлого льняного полотна, які тріпотіли від вітру, підвішені на гіллях дерев біля осель, вочевидь, для вибілювання під сонячним промінням. Вузька ґрунтова доріжка, чи, ліпше сказати, широка стежка, примхливо звиваючись, петляла між тими хатинками, і раз у раз із подвір’я хтось окликав короля. І чи то звучав ніжний, мелодійний жіночий голосок, чи дзвінкий дитячий, чи басовитий чоловічій, що вигукував: «Здоров'я та моці, мій пане!», Олесь зупинявся і з усмішкою, у якій не було і краплини фальші, вітався зі своїми підданими, питався за їхнє здоров’я, за їхні родини, жартував, згадуючи своє босоноге дитинство, в якому він усім називався сином ткалі Ганни… Він пам’ятав кожну травинку на тій стежці, якою вони йшли, і найдрібніше малятко, яке і вродилось з рік тому, коли його тут уже і в спомині не було, міг назвати по імені. Світлана розуміла, що це безглуздо, наївно і небезпечно — плекати в собі такі почуття, та вона до нестями пишалась своїм королем. Своїм Олесем. Своїм…

Схаменися! Зараз ти скажеш це слово!

Подумки можна, Господи. Своїм коханим. Любчику мій…

Неймовірно, та ледь вона встигла додумати се до кінця, прямуючи вже до останньої хатки в цьому кутку, як Олесь зупинився, взяв її за руку, повернув до себе, і такий тріумф спалахнув у блакитних очах, що Лана аж примружилась — їй здалося, що на мить вони із блакитних стали золотими. Він відчув. Він зрозумів. Як? Як?! На це питання відповіді у Лани не було.

— От бачиш, — прошепотів король, — це зовсім не страшно. Ти можеш сказати це вголос. Скажи це, кохана…

Так не буває. Хай йому грець, так просто не повинно бути! Не можна залюбитись