Містичний вальс - Наталія Очкур

— Я хочу поговорити з тобою, чужинко, — сказав Роман спокійним, трохи сумним голосом, глибина якого породжувала асоціації з морською безоднею, таємничою і привабливою водночас. Як не силувалась Лана зберігати в собі неприязнь, хмарні сірі очі радника викликали в неї тривогу і якесь мимовільне співчуття.

— Говори.

— Не знаю, як ти сприймеш мої слова.

— І не дізнаєшся, доки не скажеш їх. Це ж так просто, — Лана зазирнула під покривало, пересвідчилась, що на ній та сама, довга, до п’ят, натільна сорочка, котру вона надівала вчора, і підвелася. Вихований Роман негайно втупився в стінку і промовляв до каміння, доки вона вбиралася:

— Я проти тебе нічого не маю, чаклунко. Навпаки — я твій вічний боржник. Ти врятувала Олексі життя, і скажи ти мені зараз «Помри за мене, Романе» — я зроблю це без жодних вагань. Тим болючіше мені говорити, та я мушу. Бо якщо не скажу я, втрутиться Рада Старійшин, і буде ще гірше.

— Гірше для кого, раднику?

На це провокаційне питання Роман не повівся.

— Що ти думаєш про нашого короля?

— Що вам із ним пощастило, — відказала Світлана, обмотуючи талію поясом-крайкою з китицями так вправно, немов усе життя тільки таке й носила. — А ти?

— А я вважаю, що кращого у нас уже не буде. Це неможливо — втратити його.

— Не втратите, — заспокоїла Лана. — Небезпека минула. Звичайно, треба ще буде зміцнити легені, гуляти багато, пити трави, але найгірше вже позаду. Що?

Роман відвернувся від стіни і дивився на Світлану так, немов хотів сказати «Нічого ти не розумієш».

— Покинь наше місто, чаклунко, — нарешті попрохав він. — Коли ти підеш звідси, до нас повернеться мир.

— Невже від такої маленької жінки, як я, так багато турбот? — удала, що не вірить, Лана. Радник насупився.

— Ти розумієш, про що я.

— Ромку, — насмішкувато протягнула дівчина, уперше дозволивши собі таке грайливе звертання замість офіційного «раднику» і задоволено спостерігаючи, як щоки бідолахи заливаються багряним, — ти взявся говорити — говори. Але відверто, як і належить мужчині!

— Добре, — від надлишку неприємних емоцій Ромко аж підстрибував, виглядаючи точнісінько як ображене в найкращих почуттях крабенятко. — Дай спокій нашому пану.

— Та я його начебто й не рухала, вашого пана.

— Ти теж мусиш бути відвертою.

— Згода, — дві пари сірих очей — сріблясті, мов річкове плесо, і темні, як дощове небо, одночасно скинулись, два погляди схрестились з дзвінкою безжалісністю шабель. — Буду. Я не покину ваше місто, раднику, із двох причин. Перша — це король. І друга — мені нікуди йти.

— То не проблема, — гаряче зашепотів радник, немов побоюючись, що хтось його почує, — я випишу тобі охоронну грамоту, з нею тебе приймуть у будь-якому місті Рутенії.

Випиши мені краще квиток на потяг до Львова.

— Це тільки друга причина.

Роман несподівано опустив очі — здався? Та ні, хто завгодно, лише не він. Такі не здаються.

— У тебе з королем не може бути нічого спільного!

— О, я впевнена, дещо ми знайдемо — якщо не спільне, то бодай те, що може нас поєднати!

— Постилалась би, чужинко, він має дружину!

— Дружину?! — Світлана звилася. — Яку?! Чи не ту, що я її не бачила жодного разу впродовж доби, коли її муж марив і всі вважали, що він помре? Ту, яку він жодного разу не покликав, ані марячи, ані тямлячи себе? Це про неї йде мова? То перекажи тій курві, якщо її побачиш, що її зворушливе піклування про долю держави нічого не змінило б! Якби в Олеся було щось заразне, вона підхопила б хворобу ще раніше, ніж у нього виникли б симптоми!

— Що виникло б?

— Ознаки хвороби не видні відразу, — пояснила дівчина вже тихіше. — Кілька днів або навіть тижнів людина може не знати про свою недугу і в той же час заражати інших.

— Це правда?

— Авжеж, — мстиво всміхнулась Лана. Радник зів’яв, як кинута на сонці зелена цибуля.

— І все одно — вона королева.

— Від народження?

— А який стосунок це має до справи? — Роман аж зуби оскалив, мов хиже звіренятко в обороні. Іншої відповіді Світлана й не потребувала.

— Та ніякої, я просто так спитала.

— Чаклунко, ти хитра, мов змія, але се тобі не допоможе. Що зробити, аби ти пішла звідси? Чого ти хочеш? Золота? Скільки? Назви свою ціну!

— Мою ціну?! — якщо Роман вишкіряв зуби, то Лана зціпила їх, і так розмовляла, цідячи слова крізь ті ґрати, як воду через сито. — А тобі ніколи не спадало на думку, раднику, що є речі, якими не торгують? Які не купуються і не продаються?

Та безліч таких речей, раба Божа Світлано, ось тільки ти до них не належиш. При всій моїй повазі, мала, згадай хоча б Крістіана та контракт із «Ойстрахфарм». Або, приміром, «Брітіш Медікал Ко» та симпатичного голову цієї корпорації, як там його… Стівен… Стюарт… зовсім