Та сама я - Джоджо Мойєс

У момент, коли моє розчарування почало бути очевидним, я вирішила ненадовго залишити його. Мені хотілося прогулятися вулицями й нагадати собі, що це ніякий не знак, що це нічого не означає і що ці думки в мене з’являються лише через недосип і замкнутий простір, у котрому я застрягла на дві доби, а також через чоловіка з харчовим отруєнням та недостатню звукоізоляцію вбиральні.

Але більш за все мене засмучувало те, що вже неділя. Вже завтра на роботу. А ми не зробили нічогісінько з того, що я планувала. Ми не сходили на спортивний матч, а також не покаталися на поромі. Ми не піднялися на вершину будівлі Емпайр-Стейт і навіть не прогулялися в парку Гай-Лайн, тримаючись за руки. Того вечора ми просто сиділи у ліжку, поїдаючи рис у його випадку та геть несмачний курячий сандвіч – у моєму.

– Вже набагато краще, – пробурмотів він, коли я вкрила його ковдрою.

– Чудово, – відповіла я. А потім він заснув.

Я б не витримала ще один вечір у телефоні, а тому тихенько підвелася, залишила записку й пішла геть. Я почувалася нещасною й по-дивному сердитою. Навіщо він з’їв щось, від чого йому стало погано? Чому йому не стало краще? Урешті-решт, він же фельдшер. Чому він не обрав кращий готель? Я серед галасу доріг спустилася до Шостої авеню, запхнувши руки до кишень. Лише через деякий час я усвідомила, що прямую додому.

Додому.

Ось так я і зрозуміла, що тепер називаю це місце домом.

Ашок стояв біля дверей і балакав з іншим портьє, котрий пішов геть, тільки-но побачив мене.

– Привіт, міс Луїзо. Хіба ви не повинні бути з вашим хлопцем?

– Він хворий, – відповіла я. – Харчове отруєння.

– Ви жартуєте? І де він тепер?

– Спить. Я просто… не хочу сидіти в тій кімнаті ще дванадцять годин.

Раптом я відчула, що ось-ось заплачу. Мабуть, Ашок це помітив, бо жестом запросив мене до будинку. У своєму маленькому кабінетику він закип’ятив воду й зробив мені м’ятний чай. Поки я сиділа за його столом і сьорбала гарячий чай, він час од часу визирав до стійки, щоб переконатися, що місіс де Вітт немає поруч. Інакше вона обов’язково звинуватила б його в утриманстві.

– Так чи інакше, – мовила я, – чому ви на посту? Я думала, тут буде нічний портьє.

– Він також хворий. Моя дружина зараз дуже на мене сердиться. Вона мала піти до книжкового клубу, але тепер їй нема кому доручити дітей. Вона сказала, що якщо я проведу тут іще хоч один вихідний, то вона сама поговорить із містером Овіцом. А цього я нікому не побажав би.

Він похитав головою.

– Моя дружина – грізна жінка, міс Луїзо. Її краще не засмучувати.

– Я б запропонувала свою допомогу. Але, мабуть, уже треба повертатися до Сема.

– Будь розумницею, – мовив чоловік, коли я вручила йому свою чашку. – Він подолав довгий шлях, щоб побачити тебе. І повір мені, йому зараз куди гірше, аніж тобі.

Коли я повернулася до кімнати, Сем уже не спав: спершись на купу подушок, він дивився зернистий телевізор. Коли я відчинила двері, він підвів погляд.

– Я просто хотіла прогулятися. Я… я…

– Не хотіла більше стирчати тут зі мною.

Я мовчки стояла у дверях. Його голова була втоплена в плечі. Він виглядав блідим і страшенно пригніченим.

– Лу… якби ти тільки знала, як мені зараз важко…

– Це… – Я вчасно зупинила себе. – Справді, – мовила я. – Усе ж добре.

Я увімкнула душ, допомогла йому підвестися й помила його волосся, вичавлюючи усе до останньої краплі з маленької готельної пляшечки шампуню. По його плечах сповзали пінні патьоки. Він мовчки взяв мою руку й поцілував мій зап’ясток – поцілунок вибачення. Я поклала рушник йому на плечі, і ми пішли до спальні. Важко зітхнувши, він відкинувся на ліжку. Я зняла свій одяг і лягла поруч, бажаючи не відчувати таку порожнечу.

– Розкажи мені щось таке, чого я про тебе не знаю, – попрохав він.

Я повернулася до нього.

– Ой, ти знаєш про мене все. Я – відкрита книга.

– Годі тобі. Потіш мене, – тихо говорив він біля мого вуха. Мені нічого не спадало на думку. Я й досі була розчарована й сердита через ці вихідні, хоча це дуже егоїстично з мого боку.

– Гаразд, – мовив він, зрозумівши, що розповіді від мене йому не дочекатися. – Тоді почну я. Я більш ніколи не їстиму нічого, окрім грінок.

– Смішно.

Він уважно подивився на мене. А потім знов заговорив, цього разу незвичайно тихо.

– Вдома усе геть непросто.

Жаклін Був’є (після першого шлюбу – Кеннеді, після другого – Онассіс, широко відома як Джекі) – перша леді США у 1961—1963 роках. (Тут і далі прим. пер.)

Повернутися

Зопіклон – снодійне, яке має седативну, протисудомну, амнестичну й анксіолітичну дію. Сприяє розслабленню м’язової тканини.

Повернутися

«Let the River Run» – пісня, що стала саундтреком фільму «Ділова дівчина» 1988 року, з музикою і текстами Карлі Саймон.

Повернутися

Дін Мартін – американський співак, актор, комік і кінопродюсер італійського походження.

Повернутися

Жуан Міро-і-Ферра – каталонський художник, скульптор і графік. Один із найвідоміших митців-сюрреалістів.

Повернутися

Я загубився (ісп.).

Повернутися

Де ванна кімната? (ісп.)

Повернутися

Скільки коштує? (ісп.)

Повернутися

Метрополітен-опера (Мет) – провідний театр у США, один із центрів світової музичної культури.

Повернутися

«Небезпечні