Та сама я - Джоджо Мойєс
Тіло Сема впізнало мене навіть уві сні. Його рука притиснула мене до себе, ковзнувши уздовж усього мого тіла, а губи поцілували мене, повільно, сонно й дуже ніжно, – і я вигнулася від задоволення. Я підсунулася трохи ближче, відшукавши в темряві його руку. Наші пальці сплелися, і я, не втримавшись, зітхнула від задоволення. Він хотів мене. У тьмяному світлі Сем розплющив очі, і я зазирнула у них із любов’ю. Із подивом я помітила бажання у сонному погляді.
Він мовчки дивився на мене.
– Привіт, красунчику, – прошепотіла я.
Він начебто спробував щось вимовити, але так і не знайшов у собі сил.
Він подивився убік. І раптом відсахнувся.
– Що? – запитала я. – Що я такого сказала?
– Пробач, – мовив він. – Зачекай.
Він кинувся до вбиральні, захряснувши за собою двері. З-за дверей донеслося «О Боже» і звуки, почувши котрі я вперше зраділа гучній витяжці.
Я непорушно сиділа на ліжку, а потім підвелася і вдягла футболку.
– Семе? – Я притиснулася вухом до дверей, але одразу ж відсахнулася.
Мабуть, лише справжня любов може не відштовхнути при таких звукових ефектах.
– Семе? Усе в порядку?
– Так, – пробубонів він. Вочевидь, усе геть не в порядку.
– Що відбувається?
Довга тиша. Звук змиву.
– Я – гм – здається, я отруївся.
– Серйозно? Що я можу зробити?
– Нічого. Просто… просто не заходь сюди. Гаразд? – Після цих слів знов почулися звуки блювоти й тихої лайки. – Не заходь.
Наступні години дві минули саме так: по один бік дверей він намагався пережити страшну сутичку зі своїми внутрішніми органами, по другий – знервована я у самій лише футболці. Він так і не впустив мене до себе – гадаю, гордість не дозволила.
Людина, котру я побачила майже о першій ночі, була бліда як стіна і з голови до ніг укрита потом. Я вмить підскочила на ноги, але він відсахнувся, мов не очікував побачити мене. Я простягнула руку, немов це допомогло б, якби такий велетень, як він, почав падати.
– Що я можу зробити? Може, викликати лікаря?
– Ні. Просто… просто треба перечекати.
Важко дихаючи і тримаючись за живіт, він плюхнувся на ліжко. Його очі були обрамлені темними колами, а погляд спрямований у нікуди. Буквально.
– Я принесу тобі води. Я подивилася на нього.
– А взагалі-то я краще збігаю до аптеки й куплю тобі чогось для травлення.
Він навіть не відповів, а просто впав на бік, спрямувавши погляд кудись у далечінь. Його тіло й досі було вкрите потом.
Придбавши необхідні ліки, я подумки подякувала місту, котре не просто ніколи не спить, а й цілодобово пропонує порошки для травлення. Сем, пихкаючи, прийняв один пакетик, а потім, вибачившись, знов побіг до вбиральні. Час від часу я передавала йому пляшку води через щілину у дверях, а потім урешті-решт взагалі увімкнула телевізор.
– Пробач, – пробурмотів він, хитаючись, коли вийшов з убиральні приблизно о четвертій ранку. Після цього знесилено впав на покривало й провалився у тривожний сон.
Укрившись готельним халатом, я проспала декілька годин, та коли прокинулася, то виявила, що він і досі спить. Я прийняла душ і одягнулася, а потім тихенько вийшла до холу готелю, щоб купити кави в автоматі. Мені було трохи недобре. Принаймні у нас було ще цілих два дні.
Коли я повернулася до номера, Сем знову був у вбиральні.
– Мені дуже шкода, – вкотре вибачився він.
Я розкрила штори – у денному світлі він виглядав ще білішим за простирадла.
– Я не впевнений, що в мене сьогодні вистачить сил хоч на щось.
– Нічого страшного! – відповіла я.
– Може, до обіду полегшає, – пробубонів він.
– Чудово!
– Можливо, не для поїздки на поромі, але… Мені не хотілося б опинитися…
– …у громадському туалеті. Я розумію.
Він зітхнув.
– Не так я уявляв цей день.
– Усе добре, – утішала його я, лягаючи поруч у ліжко.
– Досить казати, що все добре, – роздратовано мовив він. Я трохи завагалася, та потім холодно сказала:
– Гаразд.
Він скоса подивився на мене.
– Пробач.
– Досить вибачатися.
Ми мовчки сиділи, дивлячись просто перед собою. А потім він простягнув руку до мене.
– Послухай, – урешті-решт мовив він. – Мабуть, я ще полежу пару годин. А потім мені стане краще. Не треба сидіти зі мною, якщо не хочеш. Можеш пройтися по магазинах або ще щось.
– Але ж ти тут лише до понеділка. Я не хочу покидати тебе.
– Я ні на що не здатен, Лу.
У Сема був такий вигляд, немов він хотів би вдарити стіну, якби у нього були сили.
Прогулявшись два квартали, я купила декілька газет і журналів. Потім купила великий стакан кави, булочку з висівками і простий білий бублик на випадок, якщо Сем зголодніє.
– Припаси, – мовила я, скинувши покупки на свій бік ліжка. – Зараз як засяду за журнали…
Саме так ми й провели увесь день. Я прочитала кожнісінький розділ «Нью-Йорк Таймс», включаючи бейсбольні звіти. Повісивши знак «Не турбувати» на двері, я просто спостерігала за тим, як він дрімає, сподіваючись побачити рум’янець на його щоках.
Можливо, йому от-от стане краще і ми зможемо прогулятися при денному світлі. Можливо, можна просто вийти до бару готелю.
Як же набридло лежати.
Гаразд, можливо, йому стане краще завтра.
О дев’ятій сорок п’ять, коли я вимкнула телевізор, прибрала усі газети з ліжка і вляглася під покривало, єдиною частиною тіла, котрою ми торкалися, були переплетені кінчики пальців.
У неділю він прокинувся трохи бадьорішим. Гадаю, річ у тому, що йому просто не було чим блювати. Я принесла йому трохи бульйону – з’ївши його, Сем заявив, що готовий піти на прогулянку. Через двадцять хвилин ми бігом повернулися до готелю, і він знов зачинився у вбиральні. Як же він сердився! Я намагалася переконати його,
