Та сама я - Джоджо Мойєс

– А ти як?

– Ай. Я в порядку.

Його слова прозвучали просто, але в моєму серці щось тьохнуло.

– Це не назавжди, – сказала я, коли ми зупинилися.

– Я знаю.

– До того ж на нас чекають неймовірні вихідні!

– Що ти вже придумала?

– Гм, нічого такого. Здебільшого це ти роздягаєшся. Потім вечеря. Потім ти знов роздягаєшся. Можливо, прогулянка Центральним парком та інша туристична банальщина типу поїздки на поромі до Стейтен-Айленду, також Таймс-сквер, а ще шопінг в Іст-Вілледжі, а потім – смачнюча їжа, приправлена роздягненим тобою.

Він широко всміхнувся:

– А ти роздягатимешся чи це стосується тільки мене?

– О, звісно, це пропозиція «два в одному». – Я поклала голову йому на плече. – Чесне слово, я б так хотіла, щоб ти подивився, де я працюю. Можливо, познайомився б із Натаном та Ашоком і всіма іншими. Містер і місіс Ґопнік поїдуть із міста, тож із ними ти, мабуть, не зустрінешся, але принаймні матимеш уявлення про те, як я тепер живу.

Він зупинився й повернув мене обличчям до себе.

– Лу. Мені начхати, що ми робимо, поки ти зі мною. – Промовивши це, він трохи почервонів, немов і сам здивувався своїм словам.

– Це дуже романтично, містере Філдінг.

– Ось що я тобі скажу. Якщо ми збираємося сьогодні роздягатися, я маю терміново щось з’їсти. Де тут можна роздобути якоїсь їжі?

Ми проходили повз Радіо-сіті-мьюзік-хол, оточений височезними офісними будівлями.

– Я бачу кав’ярню, – мовила я.

– Ой, ні, – мовив він, плескаючи у долоні. – Ось мій хлопчик. Справжній нью-йоркський фургон швидкого харчування! – Він указав на один із усюдисущих фургонів, на котрому висіла табличка «буріто на будь-який смак». – Готуємо буріто за вашим рецептом! – Я дочекалася, поки він замовив собі величезне буріто, що пахло гарячим сиром та жирним м’ясом невідомого походження. – Ми ж сьогодні все одно не збиралися нікуди йти, так? – Він широко розкрив рота, щоб укусити свій обід.

Я не втрималася і розсміялася:

– Будь-що, аби тільки ти не заснув. Хоча, здається, від цього буріто можна впасти в харчову кому.

– Матінко, як це смачно. Хочеш укусити?

Відверто кажучи, я хотіла. Але на мені була гарна спідня білизна, і я не хотіла, щоб мої пухкі боки псували усю картину. Тому я терпляче дочекалася, поки він завершить трапезу, голосно обсмокче пальці й викине серветку до смітника. Він зітхнув зі щирим задоволенням.

– Гаразд, – мовив він, взявши мене за руку. Раптом у мене з’явилося блаженне відчуття спокою. – Що стосується оголення.

Ми мовчки вирушили назад до готелю. Мені більше не було ніяково, і часу та відстані вже не існувало. Мені більше не хотілося говорити. Мені просто хотілося відчути дотик його шкіри. Хотілося належати тільки йому, повністю й цілком. Ми попрямували вниз Шостою авеню, повз Рокфеллер-центр, і я вже не помічала туристів, що траплялися нам на шляху. Здавалося, мене захищала невидима бульбашка у вигляді теплої руки, що обіймала мої плечі. Кожен його рух здавався мені важким. У мене ледь не перехоплювало дух. Я мимоволі подумала, що готова постійно жити в розлуці, якщо кожна зустріч буде такою приємною.

Ми ледве встигли увійти до ліфта, коли він повернув мене й притиснув до себе. Ми поцілувалися, і я розтанула, забувши про все на світі, – кров так пульсувала в моїх вухах, що я не почула, як відчинилися двері ліфта. Ми, хитаючись, вийшли.

– Штука для дверей, – мовив він, гарячково мацаючи кишені. – Штука для дверей! Куди я її подів?

– Ось, – мовила я, діставши ключі з задньої кишені.

– Дякувати Богові, – мовив він, захряснувши за нами двері. – Ти й гадки не маєш, як довго я про це мріяв, – прошепотів він мені у вухо.

Уже за дві хвилини я лежала на бордовому покривалі. Поки піт сохнув на моїй шкірі, я мимоволі подумала, чи зіпсую я атмосферу, якщо просто зараз вдягну трусики. Незважаючи на те, що блощиць я не знайшла, було в цьому покривалі щось таке, від чого мені хотілося відгородитися, принаймні поки я гола.

Десь поряд я почула голос Сема.

– Пробач, – пробурмотів він. – Я знав, що буду радий тебе бачити, але не настільки.

– Усе гаразд, – мовила я, повернувшись до нього обличчям. Він охопив мене обома руками так, що я не могла рухатися. Я ніколи не розуміла жінок, котрі кажуть, що відчувають себе в безпеці зі своїм чоловіком, але саме так я почувалася із Семом. Його напівзаплющені очі наполегливо боролися зі сном. Я подумки прикинула, що в Англії зараз приблизно третя ночі. Він ніжно поцілував мене в ніс.

– Дай мені двадцять хвилин, і я буду знов готовий.

Я легко провела пальцем по його обличчю, уздовж його губ, а потім посунулася, щоб він укрив нас обох ковдрою. Я закинула на нього ногу, щоб торкатися його кожним сантиметром свого тіла. Навіть це розпалило в мені бажання. Не знаю, що саме в Семі примушувало мене так змінюватися, але я постійно відчувала голод, безупинно. Я навіть не впевнена, чи могла б торкнутися його шкіри, не відчуваючи інстинктивний потяг до нього. Мені достатньо було лише поглянути на його плечі, на його масивні руки, на по-дитячому м’яке темне волосся в місці, де його шия переходила у голову, щоб умить відчути жагу.

– Я люблю тебе, Луїзо Кларк, – м’яко мовив він.

– Кажеш, двадцять хвилин? – з усмішкою відповіла я, міцніше обійнявши його. Незабаром він, немов у прірву, провалився в глибокий сон. Я довго дивилася на нього, гадаючи, чи можна його розбудити і як саме це зробити, але потім пригадала, яка втомлена була сама, коли тільки-но прилетіла. Тоді я подумала про те, що до поїздки він ще й відпрацював тиждень дванадцятигодинних змін. До того ж на нас чекає цілих три дні разом. Зітхнувши, я відпустила його й відкинулася на спину. Стемніло, і лиш далекі звуки вулиці доносилися з-за вікна. Мене сповнювало мільйон почуттів, і я насторожилася, віднайшовши в собі розчарування.

«Стоп», – твердо мовила я собі. Мої очікування на ці вихідні були надто високі – зустрівшись із реальністю, вони впали, немов суфле при контакті з повітрям. Він поряд, ми знов разом, і вже через декілька годин ми знов будемо разом. «Засинай, Кларк», – вмовляла я себе. Я обгорнула його руку навколо себе, вдихаючи аромат його теплої шкіри. І заплющила очі.

Півтори години після