Платформа - Мішель Уельбек

— Ви читаєте «Ель»? — трохи здивовано і, як мені здалося, дещо глузливо спитала вона.

— Е-е-е…

— Ви дозволите? — вона сіла поруч зі мною. Легко, звичним рухом прогорнула журнал: швидкий погляд на сторінки моди, потім на обкладинку. Вона хоче читати, вона хоче вийти у світ…

— Ви вчора знову ходили до масажного салону? — скоса позираючи на мене, запитала вона.

— Е-е-е, ні. Я не знайшов його.

Вона кивнула і поринула в читання статті номера «Чи запрограмовані ви на довгу любов?»

— Ну і?.. Як результат? — після деякої паузи поцікавився я.

— Я не здатна на любов, — похмуро відповіла вона.

Відверто кажучи, дівчина не давала мені спокою.

— Я не поділяю думки, викладені в цьому журналі, — продовжувала вона, не даючи мені вставити й слова. — Тут говориться лише про моду, про нові тенденції: куди треба сходити, що подивитися, що почитати, чому слід вести активну громадську діяльність, на які теми говорити… Читачки не в змозі носити у повсякденному житті такий же одяг, як манекенниці. Тож чому вони повинні цікавитись новими тенденціями? Це скоріше стосується більш літніх жінок.

— Ви так вважаєте?

— Я впевнена. Моя мати його читає.

— Схоже, журналісти обговорюють те, що цікавить саме їх, а не читачок.

— З точки зору економіки це не доцільно. Продукт має задовольняти смаки клієнтів.

— Можливо, в цьому випадку все саме так і є.

Вона на мить замислилась, а потім без особливої впевненості відповіла:

— Мабуть, що так….

— Ви вважаєте, — наполягав я, — що коли вам буде шістдесят, вас не цікавитимуть нові тенденції?

— Сподіваюсь, що ні… — щиро промовила вона.

Я запалив сигарету.

— Якщо я ще трохи залишусь на цьому пригріві, мені варто намазатись кремом… — меланхолійно мовив я.

— Гайда купатись! Потім намажетесь.

Одним порухом вона підскочила та потягла мене до води.

Валері добре плавала. Власне, я не можу сказати, що вмію плавати, дуже швидко я втомлююсь.

— Ви швидко видихаєтесь, — зауважила вона. — Це через те, що ви багато палите. Треба займатися спортом. Я вами займусь, начувайтеся!..

Вона пощупала мої біцепси. «О, ні, — подумав я, — ні». Потім вона заспокоїлась, розкидала волосся і продовжувала загоряти далі. Так, вона була надзвичайно вродлива зі своїм чорнявим скуйовдженим волоссям. Бюстгальтер вона не зняла. Шкода! Я б дуже хотів, щоб вона його скинула і я зміг подивитись на її груди. Саме тут, зразу ж, негайно.

Вона перехопила мій погляд, спрямований на її груди, і ледь посміхнулась.

— Мішель, — мовила вона після невеличкої паузи. Я скинувся при згадуванні мого імені. — Чому ви почуваєтеся таким старим? — запитала вона, дивлячись мені прямо у вічі.

Добре питання, в мене трохи перехопило подих.

— Можете не відповідати зараз… У мене є книга саме для вас, — сказала вона, дістаючи її з сумки. Здивовано я впізнав жовту обкладинку серії «Маска» та назву — Агата Крісті, «Яруга».

— Агата Крісті? — тупо поцікавився я по тому.

— Прочитайте, сподіваюсь, вам сподобається.

Я кивнув розгублено.

— Ви не підете обідати? — запитала вона через хвилину. — Вже тринадцята година.

— Ні, не думаю.

— Вам так не подобається наша група?

Можна було й не відповідати; я посміхнувся. Ми зібрали речі і разом рушили до готелю. По дорозі зустріли Ліонеля, який тинявся, наче неприкаяний. Він привітно махнув нам рукою, проте вигляд у нього був зовсім не такий радісний, як раніше. Неспроста самотні чоловіки так рідко зустрічаються у відпустці. Вони завжди такі підтягнуті, зібрані і неодмінно бажають розважитись… Найчастіше вони знову повертаються до звичайного розпорядку, але іноді трапляється, що з головою поринають у світ пригод. Перед столиками в ресторані ми з Валері розсталися.

У кожному оповіданні Конана Дойля про Шерлока Холмса можна відразу впізнати характерні риси головного героя. Але водночас автор щоразу додає щось нове (кокаїн, скрипка, існування старшого брата Майкрофта, захоплення італійською оперою, згадки про деякі послуги, які він раніше ніколи не робив королівським сім’ям Європи, перша справа Шерлока, коли він був ще підлітком). Кожна нова деталь відкривала у знайомому образі нові потаємні боки, вимальовуючи врешті-решт неймовірно привабливий персонаж: Конану Дойлю вдалося створити ідеальну суміш між упізнаванням читачем уже добре відомого героя та задоволенням внаслідок відкриття в ньому чогось нового. Мені завжди здавалося, що Агата Крісті, навпаки, приділяла забагато уваги задоволенню від упізнавання добре відомого персонажа. Вперше описуючи Пуаро, вона обмежилася кількома загальними фразами, зображуючи цілком очевидний характер персонажа (його маніакальну пристрасть до симетрії, лакові черевики, дбайливий догляд за своїми вусами); складалося враження, що у всіх її посередніх творах ці фрази незмінно, мов під копірку, переходили з книги в книгу.

Проте повість "Яруга" була з розряду інших творів. Інтерес до нього підігрівався навіть не суто честолюбним персонажем — образом скульптора Генрієтти, через який Агата Крісті намагалася передати не тільки муки творчості (сцена, в якій головна героїня вщент розбиває одну зі своїх, щойно створених з таким зусиллям статуй, вирішивши, що їй чогось бракує), а й особистісні страждання Митця: неспроможність бути по-справжньому щасливим чи дійсно нещасним; по-справжньому відчувати ненависть, відчай, радість чи любов — цей своєрідний фільтр, який постійно безжально стоїть між Митцем та рештою світу. Письменниця вклала багато особистого в цей персонаж, її щирість очевидна. На жаль, Митець, підсвідомо відокремлюючи себе від усього світу, двояко, а значить, менш агресивно дивлячись на речі, сам стає менш цікавим персонажем.

Переконана консерваторка, упереджено ставлячись до будь-яких ідей розподілу соціального багатства, Агата Крісті протягом усієї своєї кар’єри романістки займала дуже чітку ідеологічну позицію. Така радикальна теоретична заангажованість дозволяла їй на практиці бути доволі жорстокою при зображенні англійської аристократії, привілеї якої вона палко захищала. Леді Ендкател — бурлескний персонаж, іноді на межі реальності, а іноді навіть жахаючий. Романістка була настільки зачарована своїм створінням, що навіть забула про правила, які діють у світі реальних людей. Мабуть, їй було дуже смішно, коли вона писала такі перли, як «Так важко по-справжньому пізнати людину, коли в будинку було вчинене вбивство»; проте симпатії Агати Крісті належали аж ніяк не леді Ендкател. Вони були цілком віддані Мідж, змушеній заробляти на життя роботою впродовж тижня в магазині продавщицею; вихідні вона мала проводити серед людей, які навіть не здогадувались, що це таке — важка праця. Хоробра, енергійна Мідж кохала Едварда безнадійною любов’ю. Він же вважав себе невдахою: ніколи в житті йому не довелося чогось досягти, навіть стати справжнім письменником,