Платформа - Мішель Уельбек
Вранці на пляжі не було ані душі. Одразу після сніданку я пішов купатись. Було досить тепло. Незабаром сонце почне своє сходження, збільшуючи для усієї білої раси ризик захворіти на рак шкіри. Я розраховував пробути у воді рівно стільки часу, скільки потрібно покоївкам, щоб прибрати у моїй кімнаті, а потім повернутися до себе в номер; простягнутися на ліжку та увімкнути кондиціонер. Я міг по-королівськи без поспіху планувати свій вільний день.
Том Круз вигадував все нові проблеми зі своєю метискою. Він навіть планував розповісти про цей випадок своїй дружині (яка, і в цьому була вся проблема, не просто бажала, щоб її кохали; вона хотіла бути найсексуальнішою, найжаданішою з усіх жінок). Бовдур поводився так, немов на кону стояв його шлюб. «Якби вона зберегла розважливість та великодушність, він би сказав, що дуже шкодує, і пообіцяв би більше так не чинити. Якби, навпаки, вона розридалась, він би благав її вибачити — на колінах, якби було треба — і присягся б на Біблії більше так не робити». Було очевидно, що так чи інакше розв’язка буде попри все однаковою. Але постійні докори сумління врешті-решт переплітаються з досить серйозним сюжетом: тут були і злі мафіозі, і ФБР, та ще й росіяни. Спочатку все це просто дратувало, а насамкінець породжувало повну відразу.
Я взяв інший американський бестселер — «Абсолютна влада» Девіда Балдуччі, але він виявився ще гіршим. На цей раз героєм був не молодий адвокат, а надто обдарований програміст, який працював по сто десять годин на тиждень. А ось його дружина була адвокатом і проводила на роботі по дев’яносто годин на тиждень. Вони мали дитину. Роль поганих хлопців цього разу виконувала якась «європейська» компанія, яка займалася усілякими махінаціями, щоб укласти вигідну угоду. Її треба було укласти з американською компанією, де працював головний герой. Під час переговорів погані хлопці з європейської фірми, анітрохи не соромлячись, палили сигарету за сигаретою. Атмосфера ставала по-справжньому смердючою, але герой тримався добре. Я вирив у піску невелику ямку, щоб зарити туди обидва твори. Тепер у мене з’явилась ще одна проблема — слід було знайти що-небудь для читання. Жити без книги ризиковано, тому що доводиться задовольнятися самим життям, а це небезпечно. Коли мені було чотирнадцять років, я катався на лижах і якось заблукав. Стояв густий туман. Мені довелося їхати над лавиною. Дуже добре пам’ятаю низькі свинцеві хмари й повну гірську тишу. Я знав, що у будь-який момент вся ця снігова маса може зірватися лише від одного мого різкого руху або просто так, без видимої причини, бодай від найменшого підвищення температури чи подиху вітру. Лавина потягла б мене за собою на сотні метрів, доки не розбилася б унизу об скелясті виступи; мабуть, я б відразу ж помер. Однак, я анітрохи не злякався. Було дуже прикро, що так сталося, прикро і за самого себе, і за інших… Я б скоріше надав перевагу більш очікуваній смерті, більш традиційній, з тривалою хворобою, офіційною церемонією поховання та ріками сліз. Мені було шкода того, що я так і не пізнав жіночого тіла. На зиму мій батько здавав в оренду другий поверх свого будинку; того року це було подружжя архітекторів. Їхній доньці Сільві було, як і мені, чотирнадцять років. Здавалось, я приваблював її, принаймні вона повсюди намагалася зустрічатися зі мною. Вона була маленькою, граціозною, з чорним кучерявим волоссям. Цікаво, а ТАМ її волосся теж чорне та кучеряве? Ось про що я думав, коли спускався гребенем гори. Потім я часто замислювався над таким парадоксом: при небезпеці, що наближалась, або навіть при загрозі смерті я не відчував жодних особливих емоцій, аніякісінького викиду адреналіну. Даремно я намагався пережити відчуття, які так приваблюють любителів «екстремального спорту». Я не герой і усіляко прагну уникати будь-якої небезпечної ситуації; але якщо треба, я зустрічаю її із незворушністю бика. Годі шукати в цьому якісь знаки, вся справа у гормонах. Деякі люди, здавалось би схожі на мене, не відчувають жодних емоцій, побачивши жіноче тіло, яке як раніше, так і тепер приводить мене в стан трансу, що його не просто подолати. У більшості випадків я був не вільнішим за пилосос — мене з неймовірною силою затягувало у вир відчуттів.
Сонце починало припікати. Я помітив, що Бабетта та Лея теж прийшли на пляж і влаштувалися метрів за десять від мене. Сьогодні вони були з неприкритими грудьми і вдягнені дуже просто: на обох були білі бразильські купальники. Мені здалося, що вони вже познайомились з якимись хлопцями, проте, схоже, не збиралися переспати з ними: ті були так собі, трохи накачані, не більше. Одне слово, сіра посередність.
Я підвівся і зібрав свої речі. Бабетта поклала журнал «Ель» біля свого банного рушника. Я кинув погляд у бік моря: вони бавилися у воді й жартували з хлопцями. Я миттю нахилився і, схопивши журнал, засунув його у свою сумку, а потім спокійнісінько попрямував у бік готелю.
Море було напрочуд спокійне; пейзаж тягнувся далеко на схід. По той бік має бути Камбоджа або, можливо, й В’єтнам. На горизонті пливла самотня яхта; мабуть, мільярдери саме так і проводять свій вільний час, борознячи моря світу. Таке собі монотонне, але й дуже романтичне життя.
Валері йшла мені назустріч. Вона рухалась по межі піску і води, іноді весело роблячи крок у бік, щоб вивернутись від сильної хвилі. Опустившись кілька хвилин тому на пісок, я вимушений був знову звестись на ліктях і сісти, прикро зауважуючи вроду її тіла, такого привабливого в роздільному, але цнотливому купальнику; її груди
