Містичний вальс - Наталія Очкур
Світлана озирнулась, визнавши за краще відступити, і вже не просто злякалась — вона жахнулась і пополотніла.
Паніка накрила Лану важкою хвилею, безжально трощачи останню надію на те, що все скінчиться добре. Вулиці за її спиною не стало. Зникла. Пішли в чорне небуття старовинні будинки з освітленими клаптиками вікон, осучаснений офіс «Галичмедсвіту» теж розчинився десь у невідомості, мабуть, разом із Зоряною та її охоронцем, пропали, мов злизані коров’ячим язиком, стилізовані під старовину ліхтарі, і морок, важкий та задушливий, охопив лещатними обіймами те, що хвилину тому було містом Лева. І Світланине горло. У роті в неї пересохло, серце забилось важко, уривчасто, і їй здалося, що вона відчуває, як те серце натикається на ґрати ребер, ніби бажаючи вирватись на волю. Густа, чорнильна темрява впала на Лану, мов ватяна ковдра, очі вже не бачили нічого, і тільки той проріз манив у себе навіть не світлом, ні, і не відблиском, а якимось дивовижним спогадом про світло, чимось, що змушувало вірити — саме там, у тому дворі, є те, що поверне їй розум. Бо насправді Світлана вже не сумнівалась, що з’їхала з глузду, і питала в себе лиш одне — чи вона ще й не осліпла на додачу. Навіщось примружившись — яка в цьому була необхідність, Лана пояснити не змогла б, адже вона і так нічого не бачила, вона зробила крок — один, другий, шкірою відчуваючи, як густіє порожня безіменна ніч за її спиною, і пірнула в той вхід з приреченістю душі на порозі пекла. Ще крок — і чобіток на лівій нозі зрадив її, підвернувшись так різко, що вона не змогла втриматись на слизькому від дощу дереві, не встигла навіть втямити, звідки під ногами в неї взялося дерево… місток? Почувся тріск — то, мабуть, відламався підбор, і Лана, падаючи обличчям вниз, ще поспіла подумати, що буде вся в саднах якраз перед Різдвом, а потім морок жадібно проковтнув решту її відчуттів — єдине, що зі здивуванням сліпучою блискавкою промайнуло у згасаючій свідомості, — було розумінням того, що її щока торкнулась чогось теплого і м’якого. Не асфальту, не бруківки і навіть не дерева.
До тями Лана прийшла від того, що було літо. Вона розплющила очі, і побачила строкатого метелика, який сидів прямо на кінчику її носа, грайливо помахуючи крильцями. Вона поворушилась — метелик із деякою, як їй здалося, лінню, здійнявся в повітря. Вона лежала в полі, в буйних травах, які закривали їй огляд, бо висотою сягали не менше метра, і не просто не могла втямити де вона, і що з нею — їй було важко згадати й те, хто вона така. Дещо піднапружившись і відчуваючи легку нудоту від захопливої порожнини в голові, Лана спробувала підвестись — вдалою виявилась лише третя спроба і, похитуючись, мов п’яна, вона стала на ноги. Трави, незнайомі, пахучі, діставали їй майже до пояса, вона оглянула себе, і після того огляду їй знову захотілося впасти. Або померти. Вона згадала, хто вона є, але проблема була в тому, що Лана себе не впізнавала.
Господи, Боже милий, що зі мною? Де я?
Бог мовчав — довелось викручуватись самій. Світлана точно пам’ятала, що зовсім недавно вбиралась у діловий костюм сірого кольору, під ним — біла бавовняна блюзка, а поверх нього було чорне класичне пальто. Ще, здається, строката шовкова косинка на шиї і сумка… Але аж ніяк у не те, у що вона одягнута зараз. А каблук! У неї ж зламався каблук, вона впала і… мабуть, таки добре забилася. Лана з острахом поглянула на ноги — ще мить, і цей напад божевілля мине, вона побачить свої модельні, дещо зіпсовані чобітки і сумочку, пошиту на замовлення, і… Дівчина закліпала очима — нічого не змінилось. Божевілля тривало — її взуття взагалі не мало ніяких каблуків. Вона чомусь була взута в постоли, стягнуті з тонкої і на вигляд доволі якісної шкіри, що туго охоплювали ніжки, звужуючись до кінчиків, немов східні капці. Довга, до самих щиколоток, спідниця у вертикальну, червоно-зелену смужку, з рясними дрібними зборами, застібалася збоку дерев’яним ґудзиком; зверху теліпався довгий пасок із китицями, недбало зав’язаний вузлом на талії. Поверх спідниці, з-під пояса, спадала килимова запаска — шмат бежевого полотна, схожий на фартух і прикрашений якимись чудернацькими, зіркоподібними візерунками. Біла натільна сорочка, заправлена в спідницю, мала пишні рукави з мереживними манжетами — мереживо було скромне, тоненьке, зате самі рукави, густо розшиті червоними трояндами з чорним листям та стеблинами, виглядали святково. Власне, рукави — це єдине, що можна було добре розгледіти на отій сорочці, бо поверх неї була одягнута коротенька суконна безрукавка, схожа на підігнану по талії жилетку. І ще одну вишивку, на цей раз рожево-зелену, Лана помітила навколо комірця сорочки, коли опустила підборіддя, роздивляючись груди. На грудях, окрім, власне, їх самих, не було нічого підозрілого, хіба що намисто — червоні коралі, які невідомо звідки взялися на шиї — нічого подібного Світлана зроду-віку не вдягала, визнаючи лише дерев’яний, відполірований її тілом та довгими роками носіння хрестик — той, яким її хрестили. Вона провела рукою по грудях — хрестик був на місці, під сорочкою. Не на місці було все інше. Вона була не на місці. Де вона? Що з нею коїться? Чому вона так дивно вбрана? Вона що, записалась у якийсь фольклорний гурток?
Авжеж. І заодно
