Містичний вальс - Наталія Очкур

знадобилось всього-на-всього двадцять хвилин. Ще п’ять на дорогу до готелю, і не пройшло й півгодини, як вони урочисто вступили в однокімнатний номер. Не зважаючи на слабкі протести і сором’язливість старого, Світлана ледь не силоміць стягнула з нього наскрізь промоклий одяг, загорнула в пухнатий рушник і відправила в душ — гаряча вода подавалась тут цілодобово і це була розкіш. Доки старий хлюпався в кабінці, хрипкувато щось наспівуючи, Лана вийняла з гаманця три купюри по сто гривень і поклала їх на тумбочку біля ліжка.

Дідусь з’явився в кімнаті з рушником на стегнах, худий, як колгоспне курча. Похапцем вибачившись, він схопив свої речі і відніс їх в душ із явним наміром випрати, а потім повернувся й сказав:

— Хай Господь тебе благословить, доню.

— Ви краще лягайте. Під ковдру. Ось так. І трохи поспіть. Як прокинетесь, замовте щось із буфету, ціни тут нормальні, я перевірила. І головне — випийте вина чи коньяку, вам треба зігрітися. А потім, коли висохне одежа, зможете зайти в крамницю. Мені вже пора.

— Бог віддячить тобі, дитино, за твою доброту.

— Неодмінно, — Світлана гірко всміхнулась. — Бог і так мій боржник.

— Це правда, — сказав старенький так серйозно, що у Лани виникло моторошне відчуття, ніби він знає, про що говорить. — Але Творець — найщедріший кредитор і дуже порядний боржник. Він завжди оплачує свої рахунки і прощає іншим їхні провини.

— Сподіваюсь на це.

— Ти мені вір, — старець підморгнув. — Я про це дізнався не з чуток.

Голодний, холодний, а потім у душі розпарився, ось і почав марити, сама собі пояснювала Світлана, виходячи з готелю. Трішки поспить — і все минеться.

Глава 5

Вдруге під дверима головного офісу «Галичмедсвіту» Світлана опинилась майже о шостій годині вечора. Загартована столичним ставленням до святкувань — відповідальним, і до роботи — прохолодним, із лінивими, напівсонними розкачками, дівчина не сумнівалась, що всі працівники або давно і глибоко перебувають у стані алкогольного сп’яніння, або просто пішли додому і двері їй ніхто не відкриє. Вона натиснула кнопку дзвінка автоматично і смикнулась, коли з переговорного устрою пролунав мелодійний дівочий голосок:

— Вечір добрий. Чим можу допомогти?

— Це Світлана Сушко з «Київлікпрепарату». Мені потрібен пан Яницький. Ми домовлялися про зустріч.

О другій годині дня.

Клацнув замок — невидиме дівча відчинило двері.

— Прошу, проходьте. Це приймальня, третій поверх.

Лана злетіла на третій поверх птахою, якій обламали крила саме в приймальні. Ніжний голосок належав дитині років вісімнадцяти на вигляд, із двома товстими косами, що звиваючись, мов золотаві змії, падали на спину, та аквамаринового кольору очима. І на цьому — на милому дівочому личку — все хороше для Лани скінчилося. Далі почалися погані новини.

— Вибачте, — дівчинка, на бейджику якої було вказано «Зоряна Кун, секретар», виглядала зніяковілою, — ми вам і на мобільний дзвонили, і в готель — ніде вас не знайшли. Річ у тім, що шефа… пана Олексія немає.

Все вірно. Мобільний вона відключила ще в Києві і про всяк випадок чомусь забула його увімкнути, о великий менеджере всіх часів і народів, із гаслом на щиті «Робота понад усе!». Це не кажучи вже про готель, у якому її не було і бути не могло. Там нині той жебрак… як його хоч звуть? Вона і не спитала. Треба зайти, провідати його, тим паче, що, зі всього видно, більше їй нічим буде займатися.

— І давно він пішов? — внутрішньо підготувавшись почути щось на зразок «хвилин десять тому», спитала Світлана.

— В тому то й річ, — вигукнула секретар. — Він приїхав на роботу, як завжди, о восьмій ранку, а вийшов о пів на дев’яту — не вийшов, а вилетів, мов куля, сказав, що має терміново від’їхати, коли повернеться — невідомо, а на моє питання, куди це він намилився, відповів, що не знає, — Зоряна підібрала вуста в сувору рисочку, виказуючи цим, що безвідповідальну хлоп’ячу поведінку свого боса вона аж ніяк не схвалює. Лані полегшало — поїзд, в якому вона їхала, прибув до Львова лише о десятій ранку. Отже, її запізнення нічого не змінило. Дрібничка, але приємно.

— Він не лишив мені ніякої інформації?

— Лист. Він залишив лист. Ось, — дівчина витягнула з шухляди заклеєний конверт, на якому убористим, каліграфічним почерком було написано «Моїй столичній гості», і простягнула його Лані. — Є ще дещо, але то я маю віддати, лише коли ви прочитаєте це послання.

— Я сподіваюсь, це не заповіт? — Світлана розпечатала конверт. — Поглянемо… отакої! Та тут ціле есе.

Зоряні — і це було помітно по її носику, що жадібно загострився, сверблячи від нестримного бажання зазирнути в папірчик, — до смерті було цікаво, що ж таке написав її шеф, проте добрий секретарський вишкіл переміг жіночу жагу до пізнання чужих таємниць.

— Присядьте, будь ласка, — ввічливо запросила вона, похопившись, що гостя й досі стоїть. — Може, кави або чаю?

— Чаю, — неуважно зронила Лана, опускаючись на стілець. Зоряна розстроїлась.

— Чаю? — перепитала вона так, ніби саме це слово прозвучало в цих стінах блюзнірством. — Ви точно впевнені? Чи, все-таки, кави? Я варю непогану, і…