До ніг твоїх я небо простелю… - Наталія Дурунда

Її шкірою пробігли мурашки.

Адель це відчула і різко зупинилася, як вкопана.

— Ей, ей, дівчинко моя, — занервувала Лія. — Тільки не зараз, прошу, — Марат якраз прямував у їх бік. — Я знаю, що ти любиш показувати характер, — ревно шептала тварині на вухо, — але благаю, рушай, — майже плачучи просила.

Та кобила була невблаганна. Вона вирішила постояти допоки її господиня не заспокоїться. На цьому крапка. Ніяка сила не зрушить її з місця.

«Треба було спокійно їздити, а не витріщатися на симпатичних вершників», — голосно фиркнула, ніби людським голосом промовила Адель.

Марат помітив якусь незвичну поведінку тварини. Та й вершниця якась дивна.

— Рашиде, давай глянемо, що у них за проблема. Може допоможемо? — поплескав коня по шиї.

— Усе гаразд? — спитав, під’їжджаючи.

— Так, так, — поспішила відповісти Лія. — Усе нормально, ми самі розберемося.

— Що? Не слухається? — напівжартома поцікавився.

— Характер показує, — посміхнулася у відповідь. — Але це швидко проходить, тільки давити не треба.

— Ми з вами ніде раніше не зустрічалися? — раптом примружив очі, намагаючись розгледіти дівчину. Через низько натягнутий кашкет на обличчя падала тінь від світла. Її губи і міміка здались йому знайомими. Ніби недавно десь бачив.

— М-може тут у клубі, якщо часто буваєте, бо я ось часто, як бачите… — белькотіла щось незрозуміле, виказуючи, наскільки хвилюється. Серце її билося шалено. Якби поміряти пульс — зашкалило б, напевно, за двісті.

«Точно дивна, — подумав Марат. — І вона, й кобила».

— О, дивіться, — раптом засміявся. — Вони вже потоваришували, — кивнув головою на коней.

Рашид обнюхував Адель, а та цвіла від щастя, підставляючи йому свою мордочку.

Лія у відповідь щиро засміялася і мимоволі поправила кашкета.

— Пробачте, — несподівано почула. — Якщо не помиляюся, ви…

Дівчина зрозуміла. Він упізнав. Побачив бездонні блакитні очі і впізнав. Скориставшись, що Адель розслабилася, ударила її ногами і поскакала галопом у бік поля за межами території. Там більше простору і темніше. Вона відірветься, утече, як тоді на вокзалі.

«Не може бути! — застукало в голові Марата. — Це ж та сама… Але вона скрипалька. Як? Тут? — питання сипались одне за одним. — Та що ж ти робиш? — насупив брови спантеличений. — Тікаєш? Від мене? — на його обличчі заграла білозуба усмішка. — Один раз це тобі вже вдалося».

— Ану, Рашиде, не дай цьому повторитися, — ударив коня. — Наздоганяй!

Двоє вершників, мов несамовиті, неслися по полю у напівтемряві. Рахімов гадав, що дівчина добре знає місцевість, бо не гнала б так коня, не усвідомлюючи, що за перешкоди на неї чекають. Вона значно відірвалася. Ще трохи й зникне з поля зору. Але ж там…

«Туди ж не можна! — німим криком Марат. — Там перекопано! Куди ж ти так женеш, скажена!»

— Сті-ій! — крикнув уголос, розуміючи, що не наздожене. — Назад! Зупи… — не встиг докричати, як перед очима все перевернулося, сідла не відчув, ноги переплуталися, сильний удар об землю спричинив страшний біль у лівій руці. Напевно, хвилюючись за дівчину, перестав жорстко контролювати коня, той відчув послаблення вудила й скинув вершника.

Чоловік спробував піднятися, але від нелюдського болю відкинувся на спину.

— Ох! Ох! Ох! — лупив по землі здоровою рукою. — Та що ж за день такий, трясця його матері?! Коли закінчаться ці напасті на мою голову?!

Важко дихаючи, від безсилля щось змінити заплющив очі, розслабився.

— Господи! Ви живі?! — раптом почув жіночий крик. — Пробачте, заради Бога, це я в усьому винна, — підбігла, скинула кашкета, упала на коліна, схилилася над Маратом, який непорушно лежав.

«Дихає! — подумки заспокоїлася. — Але наскільки серйозно травмувався?»

— З вами все гаразд? — майже плачучи питала.

— О-о, так, — прошепотів Марат, вдихаючи аромат дівочого волосся, що розсипалося по його обличчю, коли Лія намагалася допомогти. — Тепер гаразд, — хитро посміхнувся.

— Я допоможу піднятися, — не вгавала перелякана дівчина і торкнулася болячої руки.

— Ні! — мов несамовитий заверещав, показуючи іншою рукою, щоб не чіпала. — Ні! Ні! Я сам! Тільки сам, — трохи заспокоївся. — Ви вже сьогодні добряче допомогли. Спасибі.

— Я не хотіла, правда, — винувато Лія.

— А що хотіла, коли утікала, як навіжена, га? — спокійно, але суворо запитав Рахімов. — Убитися на перекопаній ямі?

— Якій ще ямі? — майже прошепотіла налякана дівчина.

— Ти… — сціпив губи. — Пробачте, «ви», давно тут скачете? — сердито насупив брови Марат. — Знаєте цю місцевість?

— Вперше, — зовсім тихо відповіла.

— Вперше?! — знову підвищив голос чоловік. — І так летіти? Якби був вашим батьком — ременя би не пошкодував. Чесно кажу. Не подивився б, що донька, — суворо посварив на неї пальцем.

Спираючись на незабитий бік, важко піднявся на ноги.

— Заберіть коней, — показав на тварин, які спокійно обнюхували одне одного і зовсім не переживали за своїх вершників.

— А ми далеко відскакали від бази, є куди вертатися, — оглянувся.

— Я можу зателефонувати… — хотіла щось сказати дівчина, але Марат її зупинив, піднявши праву руку. Це була його коронна звичка. Знайомі розуміли його без слів.

— То ви ще й з телефоном? — не переставав дивуватися. — О-ох! Не треба, — перемагаючи біль мовив. — Дійдемо самі.

Нарешті у нього з’явився шанс, як слід познайомитися з дівчиною, яка так його зачепила.

— То як величають королеву скрипки чи кінного спорту? — вже значно тепліше запитав.

— Лія, — лагідно відповіла, відчуваючи, що Рахімов уже не сердиться.

— Дуже гарне ім’я. Одночасно ніжне і серйозне. Вам личить.

— А вас? — насмілилась запитати.

— Марат Рахімов, — відрекомендувався. — Живу у Києві, маю власний бізнес, неодружений, з важким характером, — виказав усе й відразу, сподіваючись на взаємну відвертість Лії.

— Характер я уже відчула, — засміялася,