Паризьке кохання - Лариса Чагровська

Та й Марк також, здається, невелика шишка. Мабуть, теж збирав гроші на цей вояж досить довго. На всьому економив. Але на пляшку дорогого шампанського не поскупився. Даруся згадала пані Квітку і посміхнулася — він би їй сподобався, цей американець.

Вони пройшли ще кількасот метрів і наткнулися на інший плакат з яскравою машиною. Угорі значилося коротко: «Крайслер», а під цим написом було зображено чоловіка у строкатій сорочці та джинсах, що ретельно протирав лобове скло автівки.

Тепер уже зупинився Марк. Показав рукою на плакат і на себе.

— Це я.

Усе ясно. Продавець машин, або майстер. — Подумала Дарка й посміхнулася.

— Спеціаліст з машин. Продаєш машини? Так, — своєю чергою вгадувала Дарина.

— Так, продаю, — зрадів Марко, що вона правильно вгадувала.

— Знаєш, а вас часто у кіно показують. Особливо у комедіях. Яку не візьми, там майже напевно буде продавець машин. Це у вас робота така комічна чи у сценаристів убога фантазія?

Звісно, з цього монологу Марк анічогісінько не второпав, але підняв руки так, ніби крутив кермо, а далі кумедно бібікнув, піднісши до рота складені човником долоні.

Дарусю це страшенно насмішило, а Марк, удавано сердито насупив брови і пробурмотів щось тим суворим тоном, яким зазвичай користуються бабусі на лавочках біля під’їздів, щоби сказати свою сакраментальну фразу: У цієї молоді жодної поваги немає до старших людей.

Дарина розсміялась ще голосніше, а Марк із запитальною інтонацією мовив:

— Нотр Дам де Парі?

Дівчина кивнула — так, чом би й ні, і, тримаючись за руки, вони рушили до Собору Паризької Богоматері.

До готелю дівчина йшла, ніби сама не своя. Наче на крилах летіла. Стільки вражень, стільки чудових пригод! І такий приємний супутник! Їй захотілося знову подякувати Маркові за компанію, за шампанське, за те, що їй добре, дуже добре, але вона не змогла дібрати слів. І засмутилася. А тим часом заговорив Марк. За допомогою вже звичних жестів він пояснив Дарусі:

— Завтра мені назад, до Штатів.

На клаптику паперу надряпав свою електронну адресу, і, зворушливо зазирнувши дівчині у вічі, кілька разів повторив:

— Будь ласка, пиши мені. Добре? Навіть українською. Не забувай мене, Дорі.

— Напишу, обіцяю, що напишу, — печально відповідала Даруся, бо не хотіла розставитися з цим милим американцем.

У холі готелю він знову поцілував їй руку і подарував чарівну листівку, придбану, вочевидь, разом із розмовником. На поштівці плюшевий ведмедик простягав глядачеві букет ромашок, а внизу було щось написано французькою. Даруся дуже зраділа з цього милого подарунка:

— А може ти колись приїдеш в Україну, до мене? — з надією в голосі запитала вона Марка.

Тепер прийшла його черга кивати головою:

— Приїду, обов’язково приїду.

Та Дарина не вірила. Знала наскільки дорого коштує така поїзда.

— Приїзди будь-коли, — мовила вона, занотовуючи свою адресу в Марковому записничку. — Можеш навіть зупинитися у мене, якщо готель для тебе задорогий. Хоча наші готелі набагато дешевші, ніж тутешні. Навіть ті, які у нас вважаються дорогими.

— Коли ти летиш, — перепитав Дарину Марк.

— Також завтра, але по обіді. Я тебе пам’ятатиму, — несподівано сказала Даруся дивлячись в очі Маркові. — І Париж для мене тепер назавжди буде казкою, що справдилася. А ще найпрекраснішим у світі містом. І місцем, де я зустріла тебе.

Ставши навшпиньки, Дарина легенько чмокнула Марка в щоку, і, не озираючись, побігла сходами на другий поверх. Вона не хотіла, щоб він бачив її сльози.

Рідне місто зустріло її звичним дощем.

Додому Даруся добралася десь біля десятої вечора і заснула, ледь голова торкнулася ліжка. Понеділок у неї ще був вільним, а у вівторок вже мусила починати звичну роботу.

Дарину здивувало те, що біль від зради коханого був не таким сильним, як перед від’їздом. Мабуть, це все подорож. Париж трохи затягнув цю рану. Стільки всього трапилося. Думати про прикре часу не було. Та, на жаль, Даруся знала й інше — біль ще повернеться. Від цього нікуди не дітися. Їй доведеться зустрічатися з Ігорем на роботі, спілкуватися з ним. Доведеться слухати, як пліткують дівчата про нього. І, як не крути, а доведеться поговорити з Надійкою про все, що тоді сталося між нею та Ігорем. Усе-таки її найкраща та єдина подруга. Це не варто відкладати у довгий ящик.

Дарина подзвонила Наді у понеділок зранку. Не зважаючи на те, що подруга лише годину тому повернулася з нічного чергування, вона негайно примчала у гості до Дарки, тримаючи у руках тацю із власноруч спеченим напередодні тортиком:

— З Днем народженням тебе, рідненька!

Надійка вручила їй тортик і вони міцно обнялися.

Дівчата пили чай, і Дарина розповідала про Париж. Про Ігоря їй говорити не довелося. Надійка вже все знала.

— Ти собі не уявляєш, у якому шоці я була! Це сюрприз для всієї клініки, Люсик такий потайний, завжди був таким, бісова душа. Але уся клініка не знала, що він з тобою зустрічається. А я знала! Я навіть спитала у нього, як він міг!

— Нащо? — Даруся пополотніла. Надя це помітила.

— Тю, чого ти, дурна? Що він тобі зробить? Може, вижене і сам піде підлоги мити? На те, люба, щоби він знав, що я у курсі справи.

— Якої справи?

— Ну, що він — падлюка.

Проти волі Дарина засміялася. Сердитись на Надійку було просто неможливо.

— Ну і що ж він тобі відповів?

— Що це все плітки, і мене вони не обходять!

— Отже, усе це плітки. Усе, що між нами було. Що ж, цього й слід було чекати. Я така дурепа. — Вилаяла саму себе