Паризьке кохання - Лариса Чагровська
— Ну, з поверненням, жабка-мандрівниця. І, до слова, про жабок, як тобі Париж? Ти, як я зрозумів, таки злітала туди?
— Пане Ігорю, я не вважаю, що це вас обходить. І, до слова про жабок, чому б вам не подивитися на себе у дзеркало? Ви побачите прекрасний екземпляр земноводного. Гидкий, слизький і вкрай холоднокровний.
— Ну-ну, — анітрохи не знітившись, Ігор простягнув руку і потріпав Дарину по щоці, — ти на мене сердишся, це природно, та відколи я став для тебе паном? Сама знаєш, маленька, як я цього не люблю!
— Звідки мені знати? — пробурмотіла Даруся, вислизаючи з-під його долоні. Вода у її відрі сильно гойдалася, загрожуючи вихлюпнутися прямо на його дорогі штани. — Вибачте, у мене багато роботи!
— Авжеж, ми без тебе тут просто брудом заростаємо! — саркастично гукнув Ігор їй услід. — По вуха в багні сидимо. Тільки ти здатна нас врятувати! Твоє друге ім’я, часом, не Гігієна?
Дарина не відповіла, та Ігорів крик луною відбився від лікарняних стін і його почули кілька медсестер з першого посту. Найжвавіша з них, чорнява Зоряна Бриль, перехопила Дарусю навпроти свого віконця і поцікавилася:
— Що це з Люсиком стало, аж він на тебе так кричить? Який ґедзь його вкусив?
— А ти і не тямиш? — зі смішком відказала її напарниця, Людмила Вус, позбавивши Дарину потреби казати неправду. — Заручився наш Ігор Павович, — так дівчата жартома називали Люсика, натякаючи, що він бундючний і пустоголовий, як павич, — і вже злобним став. А як жениться, то взагалі на стіну полізе.
Медсестри розсміялися. Аби не викликати підозр, Дарина також вимучила усмішку.
— Він заручений? А я й не знала!
— О, так, тебе ж тут три дні не було чи чотири? — Зоряна, велика шанувальниця пліток, аж засяяла. — Ну то ходи сюди, я тобі все повім. Кави вип’ємо. Та залиш ти то відро. Встигнеш ще все своє віддраїти!
Даруся послухала, поставила свої знаряддя праці на підлогу і зайшла до дівчат за скло. Їй негайно вручили філіжанку з розчинною кавою, посадили на ту саму кушетку, де вона частенько спала після виснажливого чергування, і Зоряна почала:
— Це ще, власне, неофіційно, але Люсик сам сказав про це Люді, вона — мені…
— А далі — справа техніки, — докинула третя сестричка, загалом дуже мовчазна і вкрай розважлива Ядвіга Любомирська. — Найліпша рекламна агенція, то це наша Зірка.
— Але то ще не все! — на Ядзині шпички Зоряна звертала не більше уваги, аніж на шум кавоварки. — Ти ще не знаєш, на кому він жениться!
«А ось і знаю!» — ледь не проговорилася Дарина, але вчасно прикусила язичка і знизала плечима — що ж, мовляв, повідай, що далі.
Зірка тріумфувала.
— На Стасі Палій! Як тобі, га? Шлюб з розрахунку!
— Та чого відразу з розрахунку? — вступилася Люда, яка була дуже доброю дівчиною. — Може, він кохає панну Станіславу.
— Ха! — обурилась Зоряна з такого припущення. — І то просто так співпало, що вона одиначка у своїх батьків, а татусьо її власник «Авіцени», а матінка тут хірурга з себе корчить! А ти ту панну Станіславу бачила? Вона ж страшніша від чуми! Худа, як мотузка, очі лупуваті, дупця з кулачок, замість рота риска.
— І таких теж люблять, — раптом почула Дарина власний голос.
Зірка кивнула.
— Усяких люблять, твоя правда. Але тих, кого люблять, «жердиною» поза очі не називають. І будущого тестя «товстою калиткою» не кличуть. І не… ет, та що там говорити! Свинтус він, та й усе — я про Люсика мову веду. І то не йому треба на стіну лізти, а тамтій панні його п’ятий кут шукати, або й п’ятами накивати, світ за очі, поки вона «пані» не стала. Бо як у церкві піп «амінь» скаже, то вже пізно буде.
— А ти на це поглянь з боку Стасі Палій, — порадила Люда. — Я її, власне, не виділа жодного разу, але якщо вона така, як ти повідаєш, то при своїй тямі від Павовича не відмовиться. Нащо? Він молодий, гарний, перспективний, пилу в очі вміє сипонути. Певно, наплів тій Стасі сім мішків гречаної вовни, і що любить казав, і батька її «калиткою» не звав. А як ще вона вибору не має, то на Люсику їй світ клином і зійдеться. А крім того, кожна мусить твердо собі затямити, що гарний чоловік, то чужий чоловік. І немає на то ради. Хочеш краси, то купи собі плаката з Кіану Рівзом, учепи його на стіну, та й милуйся скільки влізе. А як ждеш кохання, то дивись на душу.
— А я вам ще от що скажу, — неквапливо мовила Ядзя. — Хоч це й тайною було, та, либонь, уже можна поділитися. Наш Люсик довший час зустрічався з кобітою із «Авіцени». Я це точно знаю. Я навіть знаю з ким.
Горнятко з кавою, яке Даруся все ще тримала у руці, здалося їй шматком розпеченого заліза, та, попри це, пальці вчепилися в порцеляну, як у рятувальне коло. Дарина хотіла щось сказати, якось зупинити Ядвігу, навіть крикнути «Замовкни!» — але не змогла. Світ навколо неї завібрував, у вухах почало дзвеніти, і вона лише тупо спостерігала, як знову відкривається акуратно підфарбований, гарненький Ядзин ротик. Наче її, Дарчина, могила.
— Ілона Кац, усі її пам’ятають?
— Хто? — Люда явно не належала до цих «усіх». Вона працювала в клініці лише три місяці.
Зоряна кивнула, так, мовляв, пам’ятаю, а в Дарини просто дар мови відібрало. Хоча вона також пам’ятала Ілону. Молоденьку медсестру, що прийшла до «Авіцени» практично водночас із Дарусею та Надійкою,
