Обіцянка - Вайлет Альвіно

- А він думає, що одруження в нас на годину пізніше. Буде йому сюрприз.

- Пф! - ледве стримав сміх друг. От за що я його любила так за безмежну кількість позитиву.

- Дякую... - тихо шепнула, коли настала наша черга.

- Твоя посмішка найкраща подяка..., - не змогла стриматися й посміхнулася.

Все пройшло швидко й безболісно і ось я уже заміжня жінка. Просто не вірилося...

- Точно, забув спитати? А як це нас розписали...ну не я ж заяву подавав...

- На такий випадок добре мати знайомих в РАГСі. Єдине моє прізвище залишиться при мені. Ти ж не проти...любий?

- Ну що ти, люба, - чарівно всміхнувся мій чоловік. Навіть в думках це звучало дивно. - Нікому не побажаю моє прізвище, особливо моїй дружині. Ну який з тебе Бобік? Мм? Яцишин тобі більше личить... Хм.. може то мені змінити прізвище на твоє, що думаєш? - І очима кліп- кліп. Здається, не я одна нервувала, і не знала, що з цим робити.

- Думаю, тобі треба менше говорити, - люб'язно сказала йому.

- Зрозумів. Але ми ще поговоримо про це.

- Як скажеш, любий. Тільки не біси мене, - і знову видала свою коронну посмішку. Ось в таких жартівливих перепалках паніка спадала сама собою, і таргани в голові потихеньку заспокоювалися.

Далі була фотосесія в найгарніших місцинах нашого міста... Аж в єдиному парку біля озера. 

Ну що зробиш, не велике в нас місто. 

Фотки виходили класні. Правда мені все більше здавалося, що це фотографується не подружжя, а друзі. І мені принципово це не подобалося. Власне так само як і той невинний поцілунок в стінах РАГСу. Благо, фотограф знала свою справу і домоглася з нас емоцій і сяку таку пристрасть...

- Ось так...ближче, ну не соромся, обійми її міцніше...і погляд в очі... І ти Аліно, притулися... ось так, і теж йому в очі...

Ми стояли. Дивилися один на одного й здавалося між нами відбувалася магія. Я буквально бачила іскри, що літають в повітрі...

- Чудово... а тепер поцілунок... Дайте мені все на що здатні...

Все на що здатні?

В середині похоло, а губи наче оніміли...

Ми все ще дивилися один на одного, поступово, секунда за секундою, скорочуючи відстань між нашими обличчями.

- Ти цього хочеш? - питали мої очі, а губи тягнулися ще ближче...

- Можна? - питали його очі, а обійми ставали ще міцніші.

Спочатку легенько майже невагомо... торкнулися один одного... вивчали, питали дозволу, щоб вже через секунду забути де ми знаходимося... Просто віддатися вируючим почуттям в середині...

Невже це все було в нас? Невже ми це приховували від самих себе? Чи це просто вплив моменту?

Стільки запитань і ніяких відповідей. Що ж...час покаже...

А ще дзвонив Влад. Та я не відповіла. 

Натомість попросила нашого фотографа зробити декілька фото на мій телефон. І все це відправила йому, з коротким дописом. "Сподіваюся тобі подобається? Бо мені й моєму чоловіку - дуже. До речі передавай привіт свої коханці! А гостям своїм можеш сказати, щоб не приходили. Я думаю їм нема, що святкувати."

У відповідь звичайно посипалися повідомлення. Та прочитавши лише одне: "Аліно, візьми трубку! Ти не так зрозуміла!", я просто його заблокувала. Нам не було про що говорити.

На святкуванні були лише найближчі люди...окрім тих, що запросив Влад. Вони все-таки прийшли. Певно їх ніхто не попередив. Одразу при вході ми пояснили, що ні це не жарт. І наречений в нас неочікувано помінявся. Ніяких подробиць не буде. Якщо гості готові розділити з нами свято, вони можуть залишатися, а в іншому випадку їм краще залишити нас і не псувати настрій. Важко повірити, але залишилися всі, окрім матері Влада. Очевидно алкоголь й їжа на халяву - зробили свою справу.

Звичайно батьки косо на мене позиркували, але вирішили не влаштовувати розборки при всіх. Та я бачила, що їхні очі обіцяли мені швидку розправу.

А в усьому іншому свято пройшло просто чудово. Колишнього нареченого, ми попросили охорону не пускати на наше свято, тому ніяких проблем не виникло. Я більше не соромилася цілувати свого законного чоловіка й по-справжньому насолоджувалася цим вечором...аж поки ми не опинилися на одинці...