Обіцянка - Вайлет Альвіно

Збиралася на власне весілля на автоматі. Просто задача за задачею, наче робота. Напевно перукар й візажист дуже дивно на мене дивилися. Наречена без натяку на усмішку. Наче одягнула маску.

Я й сама до кінця не розуміла, що я роблю й навіщо. 

Чому прямо не сказала Владу, що все скінчено? 

Чому продовжую цей фарс...?

Здається, шок в який я впала вчора ввечері, не дозволяв мені діяти адекватно, але навіть розуміння цього нічого не міняло.

Таксі вже під'їхало, так весілля у нас планувалося дуже скромне, лише з базовими весільними атрибутами. Гарне вбрання, фотограф, розпис зі свідками й святкування в тісній компанії в кафе. Всі 9 запрошених гостей, окрім 2 свідків, будуть чекати за дві години після розпису та нашої фотосесії.

Я була повністю готова до виходу...сукня, макіяж, зачіска - все при мені, окрім нареченого... І тут думка спалахнула в моїй голові...

- Ось і вихід.

На порозі РАТЦу мене зустрічав Сашко...весь при параді, гарний... як завжди...

- Привіт... ти прекрасна, - з придихом сказав він оглядаючи мене з ніг до голови.

- Ти теж...

- Ну так...така подія, - показово випнув груди й подав мені руку. - Ех, шкода таку красу віддавати. Може то вкрасти? - пожартував друг. Влучно так пожартував.

Я зупинилася. Серйозно поглянула на нього й сказала.

- Кради.

- Що? - здається в нього очі на лоба полізли. - Не зрозумів.

- Кажу, що хочу аби ти мене вкрав.

...

 Пауза затягнулася...

- Ти п'яна?

- Пам'ятаєш нашу обіцянку?

- Що? Яку обіцянку?

- Ну, ту. Той контракт на клаптику паперу... що залишився після нашої ночі.

- Аааа, ту обіцінку... пам'ятаю. – І тут він розуміє, що саме я від нього хочу. Здаєтсья, очі його готові були полізти налоба від шоку. - Стривай. Ти хочеш...?

- Так, я хочу вийти за тебе. Ти самотній, я вже теж...

- А твій наречений знає про те, що ти вже самотня?

- Ні, але скоро дізнається.

- Аліно, з тобою все гаразд?

- Саш...не питай нічого зараз, просто зробімо це... Я не змушую... просто прошу. Зрозумію, якщо відмовиш, - розповісти зараз, що мене зраджували вже довгий час і що дізналася я про це за день до весілля - просто не могла. Варто було лише подумати про це, як я готова була розревітися. А мені не можна було. Макіяж і все таке. Я не могла собі дозволити аби мене жаліли, хай його жаліють, хай він пожаліє, що втратив мене.

- Ну як я можу відмовити... Контракт є контракт..., - щиро посміхнувся він й взяв за руку. - Лише одне питання... А він... де?