Занадто багато в мені - Дарина Міс

Я впевнена, що в моїх очах зараз палає полум’я. І це дратує, бо кожного разу я кажу собі заспокоїтись, але це нічорта не допомагає.

— Я чув на виставці буде багато гостей, — раптом промовляє він, руйнуючи між нами цей раптовий інтимний момент. — Батько сказав.

Я стискаю руки, намагаючись приховати своє хвилювання. Так, дядечко постарався на славу.

— Так, як виявилось багато знайомих дядька вирішили навідатись, — ніяковію, бо хвилювання знову накриває мене.

— Це важливий день для тебе, — промовляє він, роблячи кілька кроків ближче.

— Так, — коротко відповідаю, не знаючи, як продовжити розмову.

— Сонь, я знаю, що ти уникаєш мене. І знаю, що, можливо, я сам у цьому винен. Але я хочу зрозуміти, як змінити все.

Його слова збивають мене з пантелику. Я відчуваю, як на поверхню вириваються всі ті емоції, які я намагалася сховати.

— Це складно, Марку, — кажу, зітхаючи. — Я не впевнена, що зможу тобі все пояснити.

— Ти можеш спробувати, — наполягає він, його голос сповнений терпіння.

Я дивлюся на нього й бачу щирість у його очах. Він не збирається тиснути, але я знаю, що він не відступить, поки не почує відповідь.

Моя рішучість похитнулася, але я розумію, що це мій шанс сказати хоча б частину правди.

— Сонь, ти готова? — лунає голос мого дядька з коридору, і я різко піднімаю голову. Його тон завжди трохи поспішний, ніби він боїться, що запізниться навіть на те, що може почекати.

Марко напружено дивиться на мене, очі сповнені запитань, які залишаються без відповіді. Але я не встигаю щось сказати — дядько заходить до кімнати, зазираючи через двері.

— Нам пора вирушати, Соню. Галерея чекає, а з твоїми фото потрібно ще трохи розібратися. Виставка — це не лише твої роботи, це й твоя присутність, — він усміхається, киваючи на Марка. — Сину, ти з нами?

Марко мовчить, його погляд все ще спрямований на мене. Я відчуваю, як моє серце стискається: здається, саме зараз я мала сказати щось важливе. Але дядько не залишає простору для коливань.

— Так, теж поїду, — відповідає Марк, але очі досі вивчають мене.

— Сонь, давай, час не чекає, — його слова віддаються в моїй голові, як сигнал до дії.

— Так, іду, — нарешті відповідаю, швидко відводячи очі від Марка. Він здається розчарованим, але не каже нічого.