Занадто багато в мені - Дарина Міс

Я стою ще буквально хвилину. Переводжу подих, змушуючи себе заспокоїтись. Ця слабкість так злить мене, але чому так важко нарешті взяти себе в руки та позбутись почуттів? Це так жалюгідно!

Я заходжу назад до залу, і мене одразу накриває відчуття тяжкості. У голові паморочиться, серце б'ється так сильно, що, здається, кожен у залі може це почути. Повітря ніби густіше, ніж зазвичай, і я мимоволі хапаюся за стіну, щоб втримати рівновагу.

Дем’ян помічає мене ще до того, як я наближаюся до столика. Він підводиться, підбігає до мене, його рука одразу знаходить моє плече.

— Соню, ти вся бліда. Що трапилося?

— Нічого… просто… просто трохи запаморочилось, — намагаюся посміхнутися, але відчуваю, як мої ноги підкошуються.

Дем’ян підхоплює мене за талію, і я майже безсило спираюся на нього. 

— Сідай. Дихай. Дивись на мене.

Я слухаю його механічно, сідаю на найближчий стілець і стискаю холодні долоні. Я хочу відповісти, що все добре, але слова застрягають у горлі. 

І тут я чую швидкі кроки. Піднімаю погляд і бачу Марка. Він зривається з місця, прямує до нас, виглядає схвильованим. 

— Соню, що з тобою? — його голос ріже крізь шум у моїй голові.

Але ще до того, як я можу відповісти, Дем’ян встає між нами. Його постава стає різкою, захисною.

— Ми самі розберемося, — каже він, дивлячись на Марка з таким поглядом, ніби той зараз зробить щось погане. Виглядає так, наче Дем зрозумів в чому проблема. Чи в кому...

— Все добре, — насилу відповідаю тихим голосом.

Марк спиняється. Його очі пронизують мене, але цього разу я не можу зрозуміти, що в них — злість, тривога чи… ще щось. Його щелепи стискаються так сильно, що на обличчі проступають напружені м’язи.

— Соню, ти точно… — починає він, але Дем’ян перебиває:

— Вона сказала, що все добре. Їй зараз треба спокій.

Я бачу, як Марк стискає кулаки, наче стримуючи себе. Настя підводиться зі свого місця, кличе його, але він навіть не повертається до неї. Він дивиться тільки на мене, ніби шукаючи хоч якогось натяку, що мені дійсно краще.

— Тобі варто повернутися до свого столика. Схоже тебе зачекались вже, — додає Дем’ян, його голос стає твердішим.

Марк робить ще один крок, але потім зупиняється. Він ніби вагається, але зрештою розвертається і йде назад. Його кроки повільні, напружені, як і його спина.

Я дивлюся йому вслід, намагаючись не видати, як всередині все перевертається.

Дем’ян сідає поруч і простягає мені склянку води. Його голос теплий, але серйозний:

— Соню, пий. І скажи мені, що це до біса було.

Я беру воду, але руки тремтять. Вода ковзає горлом, але гіркий клубок у грудях не розчиняється.

— Просто… просто трохи запаморочилося, — повторюю я, але Дем’ян не відводить від мене погляду.

— Ти думаєш, я не бачу? — його голос стає тихішим, але тепер у ньому звучить нотка болю. — Соню, це через нього, так? 

Я опускаю погляд, але слова не знаходяться. Моя мовчанка — найгірша відповідь.

— Ти знаєш, правда? — він дивиться на мене, його очі сповнені співчуття. — Він тебе відштовхує. Знову й знову. А ти дозволяєш йому це робити. Я не знаю, що між вами було чи є, але ти заслуговуєш на краще, зрозуміла?

Його слова відгукуються десь глибоко всередині, але це не приносить полегшення. Я опускаю погляд, намагаючись уникнути його очей, але в моїй голові тепер звучить лише одне питання: чи дійсно я заслуговую на краще? І чому, попри все, я не можу перестати думати про Марка?

Відповісти я не маю що. Бо все й так ясно. Я, виявляється, така слабка. Це ламає мене зсередини, але боротись з цим немає сил. Я так довго надіялась, що зараз здається ніби все було просто моєю вигадкою.

Дем’ян обережно кладе руку мені на спину, допомагаючи піднятися. Його дотик теплий і підтримуючий, але всередині мене все ще панує хаос.

— Гаразд, усе вже вирішено, — каже він тихо, але впевнено. — Я все забронював, і ми можемо йти. Тобі потрібно трохи свіжого повітря.

Я мовчки киваю, намагаючись зібратися з думками. Ми повільно прямуємо до виходу. Дем’ян тримає мене під руку, і це додає трохи спокою, хоча всередині все ще тривога і суміш образи та розчарування.

Коли ми майже доходимо до дверей, я мимоволі озираюся. Це відбувається саме собою. Важко контролювати бажання побачити його ще раз.

Мій погляд відразу знаходить Марка. Він сидить за столиком, але вже не слухає Настю, яка щось говорить йому. Він дивиться на мене, і цей погляд… Він пронизує мене наскрізь.

Очі Марка темні, напружені, ніби він хоче щось сказати, але не може. Його пальці стукають по столу, а щелепа знову стискається. Він не зводить з мене погляду, навіть коли я вже майже виходжу із закладу.

Я намагаюся вдавати, що це не зачіпає мене, але серце б’ється так сильно, що здається, наче готове випригнути з грудей.

— Соню, ходімо, — лагідно каже Дем’ян, відкриваючи переді мною двері.

Я киваю і виходжу разом із ним. Вітер злегка обдуває обличчя, але навіть він не може розвіяти відчуття, яке залишається після Маркового погляду. Це важко описати — ніби він хоче наблизитися, але щось стримує його. Моя уява продовжує домальовувати те, чого можливо ніколи не було. Але так мені чомусь легше.

Дем’ян проводжає мене до машини, і ми сідаємо. Він мовчить, але я відчуваю, що хоче щось сказати. Моя голова впирається у скло, і я заплющую очі, намагаючись стерти з пам’яті цей день.