Занадто багато в мені - Дарина Міс

І тут мене накриває ідея. Я хочу показати ці фотографії людям. Не в Інтернеті, де кожен може залишитися анонімним, а наживо. Я хочу, щоб люди побачили й відчули те, що я намагалася передати через ці кадри.

Виставка.

Слово звучить у моїй голові, і від нього водночас тепло й страшно. Я не знаю, як це зробити, але всередині зростає переконання, що я повинна спробувати.

Наступного ранку я довго збираюся з думками, перш ніж піти до кабінету дядька. Його впевнений голос чути навіть через двері — він говорить телефоном. Я чекаю, поки він закінчить, а потім заходжу всередину.

— Дядьку, можна тебе на хвилину? — питаю, намагаючись не показувати хвилювання.

— Звісно, Сонь. Що сталося? — він відкладає ноутбук і дивиться на мене уважно.

— Я хочу зробити виставку своїх фотографій, — кажу я, боячись, що це звучатиме надто наївно.

Його обличчя освітлюється усмішкою.

— Нарешті! Я давно чекав, коли ти наважишся на це.

— Ти справді думаєш, що це можливо? — питаю, не вірячи, що він так легко підтримав мою ідею.

— Сонь, із моїми знайомими можливо все, — відповідає він, сміючись. — У мене є кілька друзів, які можуть допомогти. А ти підготуй свої фотографії.

Його впевненість заразлива. Я виходжу з кабінету з усмішкою, і в голові вже починають складатися плани.

Наступний тиждень минає у шаленому ритмі. Я переглядаю сотні своїх фотографій, обираючи ті, які найкраще передають мої емоції. Роздруковую пробні варіанти, оцінюю їх у великому форматі. Весь мій вільний час проходить серед фотографій, рамок і нотаток. Я вирішила висловити свою думку, під кожним фотом. Те, що на серці і в душі. 

Вечорами я сиджу на підлозі серед розкладених фотографій, іноді дзвоню Жені або Дем’янові, щоб запитати їхню думку. Вони підтримують мене. Водночас відчуваю, як напруга між мною й Марком стає дедалі відчутнішою. Він кілька разів питає про мої справи, але я відповідаю стримано, намагаючись не вдаватися в деталі. Це складно, але я відчуваю, що роблю все правильно.

— Раніше ти спершу бігла до мене, показуючи нові фотографії.  Що за секрети? — одного вечора питає він, коли ми випадково зустрічаємося на кухні. 

— Ніяких секретів, — коротко відповідаю, не дивлячись йому в очі. 

Я не хочу, щоб він бачив фото до виставки. Щось всередині мене боїться його реакції.

Дядько тим часом домовляється про оренду невеликої галереї в центрі міста. Вечорами я сиджу серед розкладених фотографій, намагаючись уявити, як вони виглядатимуть на стінах.

— Ти робиш щось важливе, Сонь, — каже дядько, заглядаючи до моєї кімнати.

— Сподіваюся, — відповідаю, хоча в голосі все ще звучить нотка тривоги.

Це те, до чого я йшла все життя. Навіть мріяти не могла про те, що покажу свої фотографії в галереї. 

Тиждень минає, як одна мить. Фотографії відібрані, рамки замовлені, запрошення розіслані. Я знаю, що Марк у курсі, але він мовчить. Його мовчазна присутність нервує мене, але я змушую себе зосередитися. Хоч якась частинка мене хотіла б відчувати його підтримку та допомогу. Адже він завжди був поруч, і зараз його бракує. 

Ця виставка стане для мене чимось більшим, ніж просто подія. Це мій перший крок до того, щоб показати себе справжню.

Це мій перший крок відкритись перед Марком…