Непокірний трофей - Олена Гуйда

Торем

На місто занадто рано опускалися сирі, важкі сутінки.

Передгрозове повітря пахло матіолою, пилом і тривогою. З півдня насувалися чорні, загрозливо гачащі громом і спалахуючі блискавками хмари, погрожуючи прорватися зливою.

Городяни ховалися в будинках, закриваючи віконниці, зачиняючи двері. Жінки звали додому дітей, що загралися, а чоловіки – поспіхом ховали від прийдешньої бурі худобу і приладдя.

Тим більше дивно виглядав чоловік, що, здавалося б, безцільно прогулювався по центральній площі міста. Вимірюючи кроками відстань між ратушею і храмом, наче намагався щось відшукати. Але безрезультатно.

Не будь городяни так занурені у свої клопоти, то точно звернули б на нього увагу. Але нікому до нього не було діла.

Тільки худа, зморщена стара, немов висушена роками, пожовкла, як злежаний пергамент, вийшла до нього. Або вірніше сказати зіткалась з повітря. Тому як якщо б хто і звернув увагу на те, що відбувається, то навряд чи зміг сказати звідки вона з'явилася.

- Не мене ти шукаєш, Торем Вигнанець? – запитала вона, схиливши немов птаха голову.

- Швидше за все, якщо ти і є ота стара відьма, що лякає перехожих, - відповів він рівно, обернувшись до старої і втупившись у неї немиготливим поглядом.

- Відьма... не відьма... дух і не дух... може просто мана? Але хіба це важливо, якщо ти готовий мене слухати? – пробурмотіла вона, спираючись на ковіньку. – Що ти хочеш почути від мене?

Торем задумливо поцокав язиком, немов роздумував над тим, чи варто взагалі з нею зв'язуватися. Якось йому вже довелося зв'язатися з відьмою. І тепер він розплачується за це.

То що Хельді вже вдалося пробратися не тільки в його думки, але й думки Адріани – не залишало ні найменших сумнівів. Затуманений погляд, розширилися зіниці, відхлинула кров від обличчя, ледь не до втрати свідомості – ось якою він запам'ятав принцесу від останньої їх зустрічі. І від цього спогаду його охоплювала лють. Але варто визнати – він був безсилий перед чаклунством Снігової відьми. Для того, щоб побороти чари, потрібні були інші – сильніші. І це була друга причина, по якій він зважився шукати відьму.

- Я готовий слухати тебе, - кивнув Торем. – І я хочу, щоб ти позбавила принцесу Адріану від чар Етхельди на прізвисько Снігова відьма.

- Хе-хе... – не то засміялася, не то закряхтіла жінка, але відповіддю їй був грізний гуркіт грому і спалах блискавки. – Твоя відьма була гарною. Сильна, гаряча. Але дурна. Її розум затуманила сила і темрява, з якої вона витікає. Відьма хоче влади, хоче багатства. Забуваючи, що за все змушена буде заплатити. – стара пошамкала губами і додала. – Я пришлю тобі подарунок. З його допомогою ти позбудешся від чар. Тільки... довіряє тобі принцеса настільки, щоб дозволити виконати ритуал?

У цьому Торем не був упевнений. Він тепер ні в чому не був упевнений. До недавнього часу йому здавалося, що вона просто ненавидить його. Але вона прийшла до нього з мирною угодою. Після йому здавалося, що вона терпить його тільки щоб помститися братові. Але вона поцілувала його. Хай тільки для того, щоб позбутися від мари. Але ж... вона могла піддатися чарам. Вбити Торема. А замість цього...

Торем на прізвисько Вигнанець точно не очікував цього від неї. Він все ще відчував на губах смак її губ, його переслідував аромат її парфумів, його руки ще пам'ятали тепло її тіла. І все це туманило йому розум, змушувало серце воїна збиватися з ритму. Що це було? Може якісь нові чари?

- Я думаю, що вона не відмовиться, - відповів Торем.

Відьма хмикнула, переклавши ковіньку в іншу руку.

- Добре. Тоді чекай звісток від мене, - усміхнулася вона і вкрадливо додала: - Чи все це, що ти хотів знати?

Воїн зам'явся. У пам'яті спливли слова Кнута про минулу зустрічі Адріани і цієї відьми. Але чомусь він не наважувався вимовити вголос питання, яке крутилося на язику.

- Ти хочеш вивідати, чи знається принцеса з чаклунством, - відповіла сама на своє питання стара. І Торем кивнув, піджавши губи. – Ти боїшся, що вона відьма, як Етхельда. – стара покряхтіла, примружилася, немов тягнула час, роздумуючи, чи варто давати відповідь на це питання. – У неї є дар. Є сила. І вона буде рости і проявляти себе все частіше, інакше. Але це інше. Не відьомське чаклування. – Торем напружився, ловлячи на льоту кожне слово. – Боги ділять дари свої, вибирають з багатьох того одного, хто здатний змінити хід історії. – в голос її втрутилося рик грому, але він не заглушив його, а немов зробив сильніше. – Їй дарована можливість бачити кінець шляху людини. Але роками їй вселяли, що це її прокляття. Що долю неможливо змінити. І вона повірила в це. Змирилася. Але кому як не тобі, Безсмертний Торем, знати, що при належному старанні, доля змінюється. Ось тільки чи раді ми цьому? – жінка знову помовчала, не то підбираючи слова, не то перечікуючи чергове невдоволення погоди. Різкий порив вітру кинув їй в обличчя її ж сиві косми, рвонув линялі лахміття, але вона продовжила. – Їй доведеться навчитися слухати свій дар і приймати рішення. Часом важкі і складні для неї рішення. Але це ціна за благословення богів...

Торем насупився, розуміючи навіщо Адріані так необхідно було вчитися володіти зброєю.

- Я вдячний тобі, - відповів Вигнанець, ще не вирішивши, що йому тепер робити з усім, що сказала йому стара.

- Хотілося б вірити, що ти не забудеш про свою подяку в майбутньому. І ще... Твоє прокляття рано чи пізно перетворить тебе на звіра. І позбутися його тобі допоможе тільки та, яку ти впустиш в серце.  Так що тільки тобі вирішувати, якого майбутнього ти хочеш для себе...

 - Що...

 Торем напружився, хотів запитати, що саме потрібно зробити, але небо тріснуло лілового блискавкою, засліпивши його, грянув грім, важку хмару прорвало зливою, а коли він зміг знову нормально бачити - на місці старої був тільки прибитий дощем пил.

 - Прокляття!  - процідив він крізь зуби.

 Але ставити питання вже було нікому.  Стара зникла точно так же, як і з'явилася.