Діамантовий шрам - Мирослава Білич

- Ти зробив свій вибір, і наш шлюб вже не має жодного сенсу.

Сергій скривився, наче отримав невидимий ляпас по обличчю. Він не міг повірити у те, що його мовчазна і покірна Іванка раптом дозволила собі таку нахабність. Він навіть відійшов на кілька кроків назад.

- Це я зробив вибір? Ні! Я покохав її, бо ти не залишила іншого виходу своїм холодом і байдужістю. Я і так довго терпів. Спочатку депресію після викрадення, потім зміну настрою під час вагітності, а зараз, коли ти живеш у всіх благах, і так ходиш, як заворожена і вічно всім незадоволена. Думав, за роботою сумує, тому повернув тебе до лікарні, але і тут не догодив. Якби не давала стільки ніжності і любові синові, я б подумав, що ти не здатна на прояв почуттів. А я живий чоловік, і мені хочеться пристрасті і старань від жінки. А в цей дім, де замість стін гострі уламки криги, і повертатись вже не хочеться.

Черствий і постійно захоплений роботою Сергій вперше заговорив про почуття. І в його словах була частина правди. Тільки все вже сталось, винного шукати надто пізно. Колись я була такою, якою він хотів мене бачити. Всі мої прояви ніжності і любові розбивались об скелі його байдужості. Тоді він цього не помічав, або ж просто не хотів.

- Не кричи, бо Андрійка розбудиш! Так, я виявилась поганою дружиною, бо ніколи тебе не кохала і ти це знав із самого початку. Давай не будемо сваритись і розійдемось по-доброму.

- Ти що, розлучення зі мною хочеш?

- Так!

Якщо я думала, що Сергій сильно лютує, то у цю мить зрозуміла, що помилялась. Він почав важко дихати, обличчя стало багряним від злості, а очі налились кров’ю. Мені стало страшно, по-справжньому, бо нічого хорошого це мені не обіцяло. І розійтись спокійно в нас не вийде. Сергій розсміявся, голосно й істерично, а погляд все ще блищав гнівом. Потім різко замовк, щоб через секунди вбити словами:

- Речі свої зібрала і пішла геть!

Моторошним і жорстоким криком крізь зуби, від якого в мене крижані мурашки виступили на шкірі, а волосся стало дибки.

- Що?

Я не одразу зрозуміла, чого він від мене хоче. І куди мені йти серед ночі з власного дому, та ще й з дитиною на руках?

- Через годину щоб не лишилось і найменшого твого сліду у моїй квартирі. Хочеш мене покинути і розлучитись, так? Принизити перед усіма знайомими? Буде тобі розлучення, на все життя уроком стане.

- Ти не можеш мене виганяти з квартири, за яку ми обоє виплачували кредит. Та й куди серед ночі я маю йти з Андрійком?

До чого ж ми дожились? Щоб отак про гроші говорити і майно. Це ж так принизливо.

- Треба було раніше думати, коли мене покидати хотіла, тепер сама викручуйся. Забула, ким прийшла до нас? Я нагадаю – наляканою сиротою, яку виростили у любові, вчитись відправили і не посоромились у дружини взяти. Ти прийшла ні з чим, так само і підеш. А син залишиться зі мною, він – єдине, за що я тобі вдячний.

- Ти хочеш розлучити мене з Андрійком?

- Я хочу, щоб ти негайно пішла. Документи на розлучення вже завтра надішлю тобі на роботу. Я не пошкодую свого часу, щоб так швидко впоратись із паперами. А от з ким залишиться Андрійко – вирішить суд. Хоча що тут вирішувати? Думаю, його не віддадуть матері без житла, рідні і достатньої фінансової забезпеченості.

Я не могла вухам своїм повірити. Наскільки жорстоким виявився чоловік, з яким я стільки років прожила під одним дахом. І байдуже, що виганяє з дому, мені несила повірити, що розлучити хоче з сином. Він же не тільки мене нищить, він дитину без люблячої матері ладен залишити, аби лише показати власну велич і приналежність. Недарма синок його не приймає, діти все відчувають.

Я все зрозуміла і засвоїла урок. Не буде ніякого розлучення, він мені його не дасть за законами совісті, а так, як щойно озвучив, не погоджусь я. Треба знову свою гордість сховати подалі і принизитись. Заради Андрійка я готова і не на таке піти.

- Гаразд, я готова виправитись і стати кращою дружиною, тільки з сином мене не розлучай. Вибач, прошу!

- Речі свої зібрала і пішла геть! Я чекаю навулиці рівно годину, якщо не вийдеш – силою викину.

Він розвернувся і просто пішов, а я сповзла по стіні від болю і розчарування. Хвилин десять сиділа у ступорі і перемотувала нашу розмову. Розуміла, що треба щось вигадати і діяти, але сил на це не було. Якось зібравшись із думками, пішла до синочка і поцілувала його пухкенькі ручки і щічки. Я не можу втрати його, не житиму без сина, і Сергія за це не пробачу. Ніколи.

Залишитись мені він вже не дозволить, тож я поспіхом почала збирати речі, які не мала куди везти. У шафі знайшла ту папку, про яку вже встигла забути, і зрозуміла, що поверну собі сина з її допомогою. Хоче несправедливої гри? Він її отримає! Побігла до ванної кімнати і знайшла електричну машинку для гоління, витрусила з неї кілька волосинок до мішечка і заховала у кишеню. Настав час перестати сумніватись і нарешті взнати, хто справжній батько мого хлопчика.

Речі я зібрала лише найнеобхідніші, і ще мала пів години, щоб сидіти біля синочка, милуватись ним і розуміти, що розлучусь із ним вперше у житті. Знала, як плакатиме за мною, саму сльози душили, а серце рвалось на шматки. Він щоранку сильно плаче і кличе маму, щоб я його обійняла і заспокоїла біля серця. А він намотував на пальчик локон і затихав. Я відвоюю його і більше нікому не дозволю відбирати найдорожче, що лишилось у мене на цьому світі.

Вийшла навулицю з валізою і побачила задоволеного звіра, який до сьогодні ховався у людській подобі. Він поглянув на мене з ненавистю і тріумфом, а потім зник за дверима під’їзду. Я насилу пройшла до лавки й опустилась на неї. Йти нікуди не хотілось, та й не було куди. Розуміла, що сидіти тут марно, але не могла змусити себе встати і піти.

До двору заїхало таксі і з нього вийшла заплакана мама Оксана. Я зраділа їй безмежно, бо Андрійко любить свою бабусю, і вона його обожнює. Хоч буде кому розрадити мого синочка. Вона стривожено підійшла до мене і хотіла обійняти, як почувся крик з балкону: