Занадто багато в мені - Дарина Міс

Сонце повільно піднімається над містом, але я не помічаю його світла. Світ навколо здається приглушеним, ніби дивишся на нього крізь мутне скло. Кожен крок, кожен рух дається важко, наче я все ще застрягла у вчорашньому дні, який так нещадно затягнув мене в свою темряву.

Кімната наповнена майже відчутною тишею, і тільки рівне дихання Жені ледь чути поруч. Вона лежить тихо, повернувшись на бік, але я знаю — вона не спить. Її очі напевно розплющені, і погляд спрямований кудись вдалечінь.

— Прокинулась? — запитує вона, коли я піднімаюся з ліжка. Її голос м'який, навіть ніжний, але в ньому звучить втома.

Я киваю, але продовжую мовчати, відчуваючи дивну незручність. Тому Женя знову продовжує говорити, намагаючись надати голосу легкості. 

— Вибач за вчора. Виявляється, я погано знала тих, кого вважала друзями, — я кидаю погляд на подругу, розуміючи, що її вини тут немає. Женя дивиться на мене трохи довше, ніж потрібно, ніби зважує щось важливе. Її очі наповнені жалем. Дем’ян розповів…

— Все гаразд, ти не могла передбачити це все. Головне, що зараз у нас все добре, — я промовляю це легко, адже дійсно не виню її.

Я посміхаюсь, хоч усередині почуваюся розірваною. Женя кидає погляд на мою руку, помічаючи слід від порізу, який вчора став одним із символів хаосу.

— Твоя рука…

— Нічого критичного, — швидко відповідаю, зводячи все до дрібниці.

Ми швидко одягаємося. Вода змиває залишки сну й тривоги, а дзеркало мовчки спостерігає за тим, як я намагаюся привести себе до ладу. Женя робить те саме поруч, кожна наша дія здається автоматичною.

З кухні доноситься тихий свист чайника, і я знаю — там Дем’ян. Усе це виглядає так буденно, що напруга в повітрі здається чужорідною, наче її сюди випадково занесло. Але вона тут, важка й невидима, мов туман.

Мій погляд знову зупиняється на руці. Це просто подряпина, але в ній схований спогад про вчорашній вечір. І разом зі спогадом повертаються думки про Марка.

Марк. Його слова знову відлунням звучать в голові. Те, що написано не зітреш так просто.

«Я закохався», — прозвучало так просто, так легко, але жодним чином це не стосувалося мене. Він закохався в ту, чиє обличчя навіть не бачив. Незнайомку. І цією незнайомкою була я. Навіть смішно.

Телефон раптово вібрує. Вибух звуку вривається в мій простір, змушуючи думки розлетітися. На екрані висвічується його ім’я. Це здається смішним, адже раніше я раділа кожному його дзвінку, а тепер… 

Я тисну кнопку прийому, намагаючись зібратися.

— Привіт, Соню, — його голос знайомий, але наче інший. У ньому є якась нотка стриманості, і водночас щось, що хоче вирватися назовні. — Я зараз їду в аеропорт. Батько прилітає, зустріну його і одраз додому. Лідія Володимирівна вже готує сніданок.

Я коротко киваю, хоч він не може цього побачити.

— Вона теж повернулась вже? — запитую, адже тітка Ліда була у відпустці, і схоже вирішила повернутись, щоб ми зустріли дядька разом. 

—Так, раніше забрав її із автостанції, — відповідає Марк, голос його звучить як завжди стриманно, але на цей раз він якийсь обережний.

— Зрозуміло, — кажу нейтральним тоном, намагаючись тримати себе під контролем.

— Як ти почуваєшся? Як рука? — він говорить це так швидко, ніби боїться, що я можу перервати його.

Рука. Чому він знову про це? У його голосі чую турботу, але водночас і вагання. Він хоче знати, хоче дбати. Але чому?

— Все нормально. Я скоро буду вдома, — кажу, намагаючись зробити це максимально спокійно.

Він щось говорить, але я вже не слухаю. Слухавка в моїх руках здається важчою, ніж повинна бути. Поклавши її на стіл, знову дивлюся на руку. Поріз — це дрібниця, але всередині мене біль інший, глибший, невидимий.

Я кохаю його. Кохаю попри все. Попри те, що ці слова більше не належать мені.

У кухні Женя і Дем’ян мовчки проводжають мене поглядами, коли я проходжу повз. Їхні очі наповнені турботою, але жоден із них нічого не каже. Вони знають, що питати зараз марно.

На вулиці холодно, але я не відчуваю цього. Усередині ще холодніше. Дорога додому здається нескінченною, і водночас я йду швидко, ніби хочу вирватися з цього ранку. Але що чекає мене вдома? І чи можна тепер цей дім називати домом?

Відповідь губиться серед важких кроків і морозного повітря.

Дім зустрічає мене запахом свіжозвареної кави й теплого ранкового літа, що просочується крізь відчинені вікна. У кухні чути знайомий дзвін тарілок і приємне шурхотіння. Тітка Ліда, як завжди, відразу на ногах.

Проходячи повз вітальні мене знову накриває звірячий страх. Кидаю погляд на місце, де лежав ніж, після того як покидьок втік, але його там немає. Отже, Марк прибрав все.

Проходжу далі й заходжу до кухні, на мить зупиняючись в дверях. Вона стоїть біля столу, нарізає запашний хліб і щось тихенько наспівує собі під ніс. Її присутність завжди приносить тепло.

— Сонечко, це ти? — вона озирається, наче відчуває мою присутність, і одразу розпливається в усмішці.

— Я. — Моя усмішка з'являється майже автоматично, хоча всередині мене ще лишається тінь вчорашніх подій. — Як же я скучила!

Я підходжу ближче, і Ліда одразу притискає мене до себе. Її обійми теплі, рідні, такі, що на хвилину мені навіть здається, ніби все добре. Вдихаю її аромат, що змішався із запахом випічки.

— Як ти? Щось ти не схожа на себе, — запитує вона, уважно дивлячись на мене.

— Все нормально, Лідо. Просто трохи втомилася, — я відводжу погляд і беруся допомагати. Мию ягоди для чаю, ховаючи руки, щоб вона не побачила поріз.

Тиша між нами наповнена чимось особливим. Ліда, здається, все розуміє, але не питає зайвого. Вона розповідає про ранковий ринок, про фрукти, які принесла. Я слухаю і киваю, намагаючись зосередитися на чомусь, крім своїх думок.

Раптом чую шум відчинених дверей і низький, гучний голос дядька:

— І чому це ніхто мене не зустрічає?