Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар

Боже! Я ясно чула, хто це, ноги на мить приросли до підлоги.

Крафф сильним, різким рухом піднявся. Загарчав – голосно, гортанно, так, що у венах стигла кров.

І почав змінюватись.

Жах заповнив усе моє єство, я відступила. Згадала слова Ленсі і рвонула назад, за незрозумілу будову до виходу зі скляними дверима.

Ще один крик струснув небо, змусивши втиснутися в стіну і завмерти, не добігши зовсім трохи до рятівних дверей.

Не втримавшись, визирнула.

Два величезні сині дракони зчепилися, ревучи, орудуючи крилами та кігтями, рвали один одного, кусали, розбризкуючи синю кров...

Боже! Що за чудовисько мій чоловік!

Що буде, якщо він не стримає свого звіра? Він же переломить, перекусить мене навпіл!

Як, як можна лягти з таким у ліжко? Допустити його до себе?

Нудота прилила до горла. Страх, жах паралізували, а потім підштовхнули далі, і, востаннє озирнувшись, я кинулася під захист скляної вежі – нехай ненадійний, але хоч якийсь.

До мене долинали крики, гарчання, здається, навіть якісь слова.

У всякому разі, «шарса» я знову розчула.

Бігти!

З даху долинало виття, гуркіт. Екран! Потрібно попередити Уліну!

Загальмувавши поряд із тим екраном, біля якого мене навчав Еллінге, я піднесла тремтячу руку до знаку. Татуювання спалахнуло синім, після сріблом.

Я навіть не зрозуміла, як з того боку з’явилася Уліна.

– Ілес?

– Вони дракони! – закричала я. Перед очима все ще стояли величезні лускаті монстри з лютими мордами.

Може це і є знамениті хірри? Може, драххи просто перетворилися на драконів, тим самим і змусили людей підкоритися?

Від таких громадин не врятуватися...

– Хто?

– Крафф і Сольгард! Вони дракони!

– Чому ти так вирішила?

– Вони б'ються! Крафф прийшов до мене, а Сольгард... мабуть, він якось відчуває... я не знаю. Ось уже вдруге прилітає! І вони почали битися... і там таке коїться... мені страшно, Улі...

– Крафф і дх’ер Сольгард? Мій чоловік і твій б'ються за тебе?

– Я не хотіла цього! – крикнула я. – Ти чуєш, що я тобі кажу? Вони дракони! Звірі! Треба йти, тікати, ховатися...

– Ти не в собі. Упевнена, мій чоловік незабаром з'явиться, і...

Зверху пролунав ще один удар, посипалися шматки оздоблення.

– Як хочеш! – кинула я, вдаривши по зображенню, вимикаючи. І рвонула далі, вниз, куди-небудь!

– Що? Що таке, що сталося? – вибігла назустріч Ленсі.

– Там... Сольгард та Іссурд!

– Боже мій, що ти наробила, дівчинко?

– Нічого! – від страху та образи на очі навернулися сльози. – Я нічого не робила!

– Все добре, люба, не бійся, – Ленсі притиснула мене до грудей. – Біжи до спальні, ...

– До спальні?! Куди, куди він сказав тобі ховатися, коли почуєш виття? Саме час, і точно не в спальню!

– Боже... боже... – нервово повторювала Ленсі, смикаючи фартух. – Але ж він сказав, не можна, щоб ти виходила з дому...

Ще один грізний рик струсив стіни.

– А в домі? Підвал?

Ленсі явно вагалася між страхом і бажанням виконати волю дх'ера Намісника. Дивилася то на мене, то нагору, то у бік тієї труби, якою ми піднімалися.

Повз вікно щось промчало – величезне, сяюче. Розвернулося, вдарило у прозору стіну.

– Крафф! – скрикнула я, кидаючись під стіл, бажаючи забитися якнайдалі, щоб чудовисько мене не бачило. Ленсі пристроїлась поряд, голосячи.

Але сил пробити скло йому не вистачило. Відчайдушний погляд уп'явся в мої очі. Тіло покривали численні рани, крило працювало погано. Вся морда була розполосована.

– Іві! – почулося відчайдушне, але звір дивився гнівно, з ненавистю і начебто бажанням вбити.

Згори, з даху пролунав ще один гучний рик, і Крафф різко розвернувся. Мить – він зник з нашої видимості.

– Твій кулон активує цю штуку? – кинулась я до труби.

Ззаду пролунали кроки. Ленсі скрикнула, забившись ще далі.

Не встигла я обернутися, як чоловік опинився поруч – тільки порив вітру видавав швидкість, з якою він наблизився до мене!

Без одягу, закривавлений – я наче в тумані зауважила, що кров у людському вигляді в нього не синя. Червона. Така сама, як у нас.

І рани такі самі. Страшні. Величезні.

Дивилася в сині очі, боячись опустити погляд на оголене тіло.

Одна рука лягла на моє плече, інша звично взялася за підборіддя.

Цього разу в очах не було м'якості, тепла. Їх заливала темрява, все та ж тягуча, страшна темрява, яка злякала мене до тремтіння ще в перший день.

– Не хочеш слухатися? – пророкотів гнівний голос. – Хочеш робити по-своєму? А якщо і я робитиму по-своєму?!

– Ні, будь ласка... дракон! Ти дракон?!

– Друга іпостась.

Боже! І я теж народжу... дракона?!

Ні, він до мене не підійде. Не знаю, що зроблю, але не підпущу.

Який жах!

Кілька митєй він стояв, важко дихаючи, до болю стискаючи моє плече. Груди здіймалися.

Ленсі тихенько позадкувала і, намагаючись не привертати уваги, мало не скотилася сходами вниз.

– Твоє щастя, – у словах чоловіка звучали крижані, ледь залізні нотки, – що мені теж дісталося. Мені потрібно прийняти другу іпостась, щоб зцілитися. І не здумай нікуди лізти! А потім...

Ох, я розуміла, що потім.

Він більше не чекатиме.

І те тепле, легке, світле, що зародилося, завдяки чому я майже готова була прийти до нього сама... зникло, щезло, померло під тягарем страху та огиди.

Тяжко розвернувшись, Сольгард пішов, залишивши мене кидатися в жаху по гігантських порожніх залах.

Мене віддали чудовиську. Дракону!

Кого я народжу? І що трапляється із жінками?

Трель екрана змусила підскочити, нервово озирнутися. Нерішуче наблизитись.

Уліна!

Кинувши здивований погляд у нічне вікно, я відповіла їй.