Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Тримаючи перед собою розірваний і зім'ятий клаптик паперу, я вчитуюсь у рівні рядки, написані красивим округлим почерком. Лист тремтить у моїх руках, та й ті рядки трохи розпливаються через сльози, що бринять на очах. Але оскільки перечитую я вже десь вп’яте, чи вшосте, то кожне слово й так намертво відкарбувалося в моїй пам'яті.

«Васенько, сестричко моя кохана, нарешті у мене з'явилася можливість зв'язатися з тобою. Пробач, що я зникла, так налякавши тебе і залишивши одну. Страшно уявити, як ти там і що зараз відчуваєш. Тому насамперед хочу заспокоїти тебе – зі мною все гаразд. Я жива, здорова і неушкоджена. Але повернутися до нашого світу, до тебе, ніяк не можу, тому що зворотний перехід уб'є мого ненародженого сина. Це його потреба в енергії привела мене тоді до порталу.

Ти не повіриш, мабуть, але я завагітніла від представника іншої раси, навіть іншого світу. Вони називають себе куардами, ззовні схожі на людей, але можуть таке, що ти навіть не уявляєш. Їх суть – енергія та управління усіма її проявами. І без енергії своїх батьків ненароджені маленькі куарди не можуть нормально розвиватися. Мій малюк помирав у нашому світі. А тут я зустріла чоловіка, який не лише допоміг нам із сином, але й став згодом для мене дуже важливим.

Я віддаю цього листа другу мого тепер уже чоловіка Рока. Арід обіцяв знайти тебе, розповісти про мене і, якщо матимеш таке бажання, перевести в цей світ. Іти з ним, чи ні, вирішувати тільки тобі. Якщо не захочеш, я зрозумію. Мені тут нічого не загрожує, і рятувати мене не треба чесно-чесно. Писати твір англійською не потрібно. Навіть вірші разом вчити. Сольвейн та Синелін разом назавжди, навіть якщо порізно.

Я люблю тебе, Васько. І дуже сумую. Твоя Солька»

У тому, що листа написала саме Соля, я навіть не сумніваюся. І писала вона не під примусом. Інакше не стала б згадувати наш старий, дитячий ще, умовний знак у такому ключі.

Наша мама була… дуже важкою, часом просто нестерпною людиною. А перед смертю і зовсім збожеволіла, неприємний офіційний діагноз тому тяжке свідчення.

Батько покинув її, коли мені було сім, а Солі дев'ять. І з того моменту моя старша сестра, яка більше, ніж я, була схожа на цього «огидного зрадника, чиє ім'я не можна вимовляти в нашому домі, і нема чого з ним бачитися», стала маминою головною мішенню для регулярного мозковиносу. Наша матуся часом могла читати Солі нотації годинами. Мені було дуже шкода сестру, яка потім часто плакала ночами в подушку, тож одного разу я придумала, як її рятувати. Варто було мамі завести чергову рятівну розмову, як я приходила і просила Солю допомогти мені з твором з англійської, або послухати, як я розповідаю вивчений вірш, або ще щось. Домашні завдання й уроки в нашому домі, це було святе, тож мама практично завжди відпускала Солю, щоб вона мені допомогла.

А потім ми зачинялися в моїй кімнаті й потай від усіх малювали свій власний комікс про двох сестер супергероїнь, старшу Сольвейн та молодшу Синелін. Ну точніше Соля малювала, а я здебільшого вигадувала, якими б іще пригодами ощасливити наших героїнь, які завжди були разом, як ми.

«Разом назавжди, навіть якщо порізно».

Схлипнувши, я акуратно складаю листа, щоб сховати собі в нагрудну кишеню сорочки. І обертаюся, шукаючи поглядом Аріда. Того самого, що виявився другом «чоловіка». Чому він раніше мені не сказав?

А взагалі, якщо відверто, почуваюся я препаршиво. І справа не в синцях, забитих саднах і гулкій, наче вулик, голові. І навіть не в тому, що в мене досі раз по раз норовить кров піти носом від того, яке нелюдське навантаження витримав мій нещасний людський організм.

Ні, найгірше те, що я точно знаю, що все це сталося через мене. Можна скільки завгодно звинувачувати Аріда в тому, що я не тікала б, якби він сказав мені про Солю відразу. Можна виправдовуватися тим, що я не мала вибору. Але суть від цього не змінюється.

Не вдягни я назад ці чортові браслети, ця сволота Хасмієр нас би не вистежив. І не скористався б можливістю поквитатися з суперником, який до того ж тепер не з чуток знає про работоргівлю в Лайтазі, з повного потурання місцевого правителя, і може цього правителя відверто нагнути.

Дізналася я про це, звісно, не відразу. Спочатку ми з Арідом, як тільки наш вагончик перестав рухатися, звалилися на підлогу. Причому куард і тут примудрився мене закрити собою, прийнявши весь удар на себе. Декілька хвилин ми просто так і лежали. Я, тремтячи й заливаючи його сорочку своєю кров'ю, і він, ніби витканий з темряви й світла, що дивилися на мене моторошними абсолютно чорними з синім відблиском очима.

− Що це було? − було перше, що я змогла хрипло видихнути.

– Хтось завдав прорахованого енергетичного удару по стаціонарному транспортному порталу, в який ми влетіли. Відбувся збій просторових налаштувань. Нас ледь не розвіяло на атоми по межі, – прогарчав мені якимось утробним голосом Арід, сильніше стискаючи руки. Розглядаючи хижо, голодно.

– Удар? Хто це зробив? − ошелешено перепитала я у нього, не намагаючись вибратися з міцної хватки. І навіть гостро відчутна злість, що клекотала в його емоціях і відчувалася мною, як бетонна плита, що придавила зверху, не змусила мене припинити сприймати цього чоловіка тим якорем безпеки, яким він став для мене після всього, що трапилося.

− Судячи з того, що я встиг уловити, дуже схоже на Хасмієра. Знайшов спосіб поквитатися, сволота, − застогнавши, Арід відвів від мене погляд і спробував сісти разом зі мною на руках.

І от тут моя совість щосили заволала, що настав час злізти з бідолахи. Саме це я й спробувала зробити. І мені навіть дозволили.

А от підвестися на ноги не вдалося. Варто було спробувати й така млосність накотила, що я просто звалилася назад поруч з Арідом, лише через кілька хвилин зумівши перевернутися на спину. І вирішила, що думки до купи можна збирати й так.

– А як він нас знайшов? − відшукала в собі сили поставити нове питання.