Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар
Дивно... Не знаю, чи викликало це розчарування, чи полегшення. Принаймні, здивувало. Отже, не так я йому й подобалася?
– Зі своєю ніатарі познайомився на твоєму балі, – усміхнувся Еллінге.
– Уліна? – вирвалося, хоча там були ж і інші дівчата.
Сольгард кивнув.
– Так швидко? – пробурмотіла я. – Чи він за нею теж стежив?
Відчути себе ошуканою я не встигла: чоловік, хитнув головою, накладаючи мені салат та м'ясне фрікасе:
– Спостереження за ніатарі не заохочується. Думаю, він поспішив, якщо вже з тобою не вийшло. І Уліна, здається, побоялася тягнути.
– А якщо ніатарі нікому не підійде?
– Так не буває. Комусь візерунок Прада обов'язково відгукнеться. Надто мало жіночої енергії Інье, щоб розкидатися нею.
– Ти казав... Іньє більше немає?
– Немає в чистому вигляді. Тож і доводиться... Це складно. Не бери в голову.
– А він... твій родич?
– Далекий. Вже тільки за кольором Маньє і можна розпізнати.
– Чому... ви не маєте нормальних весіль?
– Нормальних – це людських? – посміхнувся Еллінге. Я зніяковіла. Справді, те, що здавалося нормальним мені, навряд чи здається таким само і драххам.
– Я... можу з ними побачитись? Привітати?
Чоловік кілька митєй розглядав моє обличчя. Після кивнув, суворі губи несподівано пом'якшилися:
– Запрошу їх у гості.
Я посміхнулась. Ох, невже це заради мене?
– Радий, що зміг викликати щиру усмішку на твоєму обличчі, – озвався він.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно