Непокірний трофей - Олена Гуйда

Все, як і раніше, поспішали у своїх справах, і лише при нашій появі місцеві розступалися в сторони. Але... ніби не в страху! Деякі навіть з повагою навіть схиляли голови.

- Не всі вважають мене варваром і жорстоким вбивцею, – ніби читаючи мої думки задумливо промовив Вигнанець. - Людині потрібно не багато для того, щоб бути щасливим. Безпека, принцеса. Це перше, чого чекають від правителя у...

Залишок фрази потонув у різкому шалений свисті, від якого тут же заклало вуха. На мить ніби все завмерло, а слідом різко прийшло в рух. Сіпнулася в бік, намагаючись зіскочити з коня, але Вигнанець не послаблював хват. Напружився. Пришпорив коня. Помітила, як витягнулися обличчя вартових, що супроводжували нас. Щось закричав Кнут... А слідом прямо перед нами по бруківці пройшла хвиля полум'я! І їдкий дим застилав все перед очима... Напад?!

Ураган тут же встав на диби, скидаючи нас. Я вчепилася в сідло з останніх сил, але марно. Удар про землю вибив дух із грудей. Біль прокотився по тілу. Дихати стало нестерпно боляче. Всюди ніби крізь товщу води звучали якісь голоси. Спробувала піднятися на ноги. І тут же хтось різко підхопив мене. Від болю перед очима все розпливалося, миготіли якісь люди, тіні, відкривалися двері місцевих крамниць...

- Нам треба йти, принцеса... – пролунав поряд голос Кнута.

Але в наступну мить на рудоволосого вартового наскочила чорна тінь. Я позадкувала і тут же наштовхнулась спиною в кам'яну стіну. Втікати! Треба бігти...

- Рі! Сюди! - почулося звідкись збоку, а слідом найближчі двері відчинилися, і я відчула різкий ривок у бік.

Кинула короткий погляд на вулицю у вузьку щілину між дверима і косяком. І останнє, що вдалося побачити – Вигнанець, лежить горілиць посеред провулка, і сіре оперення стріли, що пронизало його груди...