Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар
Я спробувала закричати, але його губи одразу перекрили мені кисень.
Вони впивалися і впивалися, ніби намагаючись витягти з мене життя. Всю мою силу, всю цю незрозумілу Прада, або Іньє, або як там її!
Колись ми з Айрін шепотілися про перші поцілунки, і я уявляла собі... зовсім не це. Не з драххами, не так...
Я виривалася, намагалася закричати, але Сгер легко, майже граючись, утримував мене, не даючи продихнути, проштовхуючи в рот свого язика. Почула, як рветься білизна, його рука ковзнула вище.
– Та тихо ти! – прошипів він, очі стали темними, як у Еллінге в перший день. Навіть зіниць не розрізнити.
З нього виходила сила. Потужна, могутня, майже така сама, як у чоловіка – тільки зараз вона була спрямована на мене, і я дуже це відчувала. Вона змушувала скоритися, віддатися на волю переможця, але я продовжувала чинити опір, як могла.
Раптово простір заповнив дивний гул, я шкірою відчувала наближення чогось могутнього та страшного... З диким брязкотом вилетіло скло. Пролунав низький рик, що леденив душу.
Що там відбувається, мені не було видно, але Сгер різко смикнувся, підняв голову. Обличчя спотворилося. Я знову спробувала його відштовхнути, по тілу біг озноб, змішаний із жахом.
Фіолетовий схопився, і його миттєво віднесло чимось сильним. Я побачила лише темний розчерк змазаного у просторі руху. Глухий удар, і фіолетовий полетів через весь зимовий сад, зім'явши кілька місцевих кущів.
Схопившись, щоб бігти, я ледь не врізалася в потужні груди Еллінге Сольгарда, що виник прямо переді мною.
Обличчя перекошене, очі шалено виблискують. Драхх подався до мене, я відсахнулася, не уявляючи, чого чекати.
Тіло тремтіло, зуби стукали, з сукні звисали обірвані мережива.
Але він дуже лагідно, обережно обхопив мене руками. Притиснув до себе, закопався носом у волосся, вдихаючи запах. Або обнюхуючи?
– Вибач, – промимрив.
– За що? – здивувалася я.
– За те, що не захистив. Зараз...
Відпустивши мене, чоловік швидким кроком підійшов до Сгера. Щось сказав, тихо, але грізно – я не чула слів, але вже один тон змушував кров стигнути в жилах.
Обхопила себе за плечі руками. Сліз не було, тільки зуби зводило від пережитого.
Сгер кинувся до сходів на дах.
Еллінге повернувся. Підхопив мене на руки: у розбиті шибки вривався вітер, змушуючи гнутися квіти та деревця. Стало холодно, зовсім незатишно.
Чоловік розвернувся і попрямував до інших сходів. Вниз.
До спальні.
Невже він передумає, вирішить більше не давати мені часу?!
Сольгард відчинив двері, поклав мене на ліжко.
Мене все ще потрушувало. Чоловік глянув у мої очі, розпрямився.
– Я зараз, – промовив, розвертаючись до дверей.
Кілька миттєвостей я дивилася йому вслід. Кинулась у ванну вмитися. У вбиральню переодягтися.
Прокляті драххи! Вважають себе господарями Ерсе, гадають, що можуть розпоряджатися нашими жінками, наче трофеями!
Подяка за порятунок від Сгера змішувалася з ще гострішим страхом. Що зробить сам Еллінге? Як сказав фіолетовий, обов'язково закінчить розпочате, щоб ніхто більше не претендував на цінний приз?
Або вони так і будуть перетягувати мене один в одного, на догоду своїм власним чварам? Раптом і чоловік прямо зараз вирішить зробити мене своєю, аби не дісталася його синові?
А тоді? Чи можна буде мені виходити?
Обміркувати думку я не встигла: Сольгард повернувся. Опустився на ліжко, роздивляючись мене. У його очах спалахнув темний гнів – я поспівчувала б Сгеру, якби була здатна після того, що він зробив.
Якийсь час оглядала чоловіка, мимоволі вишукуючи сліди бійки чи розправи. Але нічого не побачила.
Запитувати побоялася.
– Ти сказала йому, що я почекаю? – раптом промовив Еллінге, підходячи.
Ну ось і все. Ось і скінчилась доброта мого чоловіка. Доброта драхха, кумедно.
– Будь ласка... – пробурмотіла я, мимохіть відступивши від ліжка.
– Я обіцяв, – схилив він голову. Ледь посміхнувся: – Доведеться не залишати тебе одну.
Сольгард не став наступати на мене, але очі його залишалися такими ж темними, похмурими.
– Він казав... про занапащених дівчат.
– Ти готова його слухати. Довіряти йому. Він все ж таки подобається тобі? Жалкуєш, що я перервав вас?
– Ні, боже, звичайно ні! Він не порахувався зі мною, хотів взяти силою! Я рада, що не одружилася з ним! – вигукнула я щиро.
– Тоді чому? – запитав Еллінге. – Невже я гірший за будь-якого іншого драхха, який міг дістатись тобі в чоловіки?
– Гірше? Звідки мені знати? Сподіваюся, ні. Але ви всі... ви прийшли на наші землі, понабудовували свої міста і правите нами! Дозволяючи людям думати, ніби їхній парламент хоч щось вирішує... Забираєте ніатарі... чому, чому нам не можна бачитися з рідними?
– Ти не розумієш, – пробурмотів він глухо.
– То поясни!
– Я не можу.
Після всього пережитого я не була здатна впоратися з собою, з емоціями, застарілою ненавистю, образою, неприязню. Мені стільки років вселяли, що я повинна! Повинна віддати своє життя, бажання, прагнення не-людині.
– Звісно, не можеш! Коли люди намагалися боротися з вами, ви нацькували на них жахливих хіррів і змусили підкоритися!
– Ти не розумієш, що кажеш! – вигукнув Еллінге. Вперше я бачила його таким розпаленим, наче він і сам вірив у те, в чому намагався переконати мене.
– Але пояснювати ти не станеш. Правда?
– Ось якої ти думки про мене, – промимрив він. І раптом люто додав: – Я доб'юся, ти полюбиш мене!
– Я ніколи не зможу тебе полюбити. Але постараюся... звикнути. Виконаю обов'язок. Я не бажаю зла своєму народові.
– І на тому дякую, – криво посміхнувся він.
– Навіщо тобі моє кохання? – не витримала, мене, як і раніше, трусило. – Ти сам гадки не маєш, хто я! Чому ти взагалі звернув на мене увагу? Що за чудовисько здатне відібрати дружину у свого сина?