Тайм-Аут - Емілія Гайне

Ксенія не могла придумати, хто так наполегливо дзвонив в їх квартиру. З подругами не домовлялася, Івану не телефонувала, нікого не чекала. Вона відкрила двері, не додумавшись запитати хто там, і завмерла. На порозі стояв чоловік. Її чоловік. 

Іван вдивлявся в свою дружину. Уважно розглядав. Хотів запам’ятати її всю. Наступного разу вони побачаться при розлученні. Він не буде нічого ділити, все залишить їй, забере тільки автомобіль, вона все рівно не вміє водити. Таке рішення прийняв по дорозі до неї. 

- Я за речами, – сухо, не вітаючись, сказав Іван проходячи в квартиру. 

- Якими речами? – тремтячим, від нахлинувшого хвилювання, голосом запитала Ксенія. Їй не хотілося сприймати його слова серйозно, але щось підказувало, що все ж вона запізнилася. 

- Своїми. Ми розводимось, – відповів Іван відчуваючи як всередині все перевернулося і скрутилося. У Ксенії відчуття були такими ж.  

- Вань, не треба, – схвативши чоловіка за руку, тихо прошептала не намагаючись приховати страх, який заполонив її всю, – Залишся. 

Іван ошалів від сказаного нею. Все що він надумав за цілий день, вся вина, яку взяв на себе, все забулося, пропало, зникло, наче й не було ніколи. А на зміну прийшов гнів. Той, який стільки років не випускав із себе, який навчився контролювати. Але зараз в нього не було на це сил.

- Залишитись? – взревів він, – Як ти собі це уявляєш? Я маю вдома чекати поки ти з другим мужиком накувиркаєшся? Так?! - Іван ще не кричав на всю силу, але голос помітно підвищив. 

- Яким мужиком? Про що ти? – нічого не розуміючи запитала Ксенія, та не чекаючи відповіді, вирішила сказати головне, поки ще є мізерний шанс все виправити, – Пробач, я помилилася. Сильно помилилася, – як можно спокійніше проговорила і заглянула в очі Івану, щоб можливо там побачити відповідь. Але там не було нічого крім люті, бо Іван розцінив її вибачення не так як вона того хотіла, а так як воно виглядало на даний момент їхньої розмови. 

- Пробачити? Ти знаєш, я думав можу пробачити тобі все, але ні. Зраду не можу, – Іван не говорив, не кричав, він ричав мов оскаженілий звір.

- Та про що ти?! – закричала Ксенія не то від страху перед чоловіком, не то від відчаю, що загнала їх в ситуацію, з якої вже немає виходу, не то від повного нерозуміння, що зараз відбувається, – Яка зрада?!

- Звичайна. Твоя! – Іван дивувався тому, що ще не зірвався на неї, хоча всередині кипіла лава. Та ще більше дивувався збентеженню дружини. Невже дійсно не розуміє чи так гарно прикидається? – Я. Вас. Бачив. – відчеканив кожне слово і не побачивши найменшого проянення в очах Ксенії, уточнив, а потім і запитав те, що зараз його цікавило, бо не міг збагнути чого вона так себе веде, – Вчора. То що тобі від мене треба?

Ксенія нарешті допетрила про що Іван говорить, точніше ричить. Тільки не розуміла, як він міг подумати, що вона здатна на зраду. Невже вона давала привід засумніватись в своїй вірності? 

- Ми знайомі п’ять днів, Вань. П’ять днів! Яка зрада? Який коханець? – Ксенія вже не кричала, вдалося трохи заспокоїтися, осмисливши, що цей її експромт з побаченням вона зможе пояснити, – Невже вважаєш мене такою нерозбірливою? – Ксенія вже хотіла продовжити пояснювати, але остання фраза вилетіла сама по собі, на емоціях… Вона зрозуміла що ляпнула, зовсім не те, от тільки пізно вже.

А для Івана це було на кшталт спускового курка. З нього полилося все, що стримував, все, що згадував, все, про що думав ці дні. 

- Та плювати! – все ж він почав кричати. Чи ревіти. В будь-якому випадку, голоса свого він не впізнавав, але взагалі не до того зараз, – Не цей, так інший! Я вже не впевнений, що знаю тебе! Так що ти ще хочеш від мене?! Тобі мало того, на що я пішов заради тебе?! Я вивернувся повністю, щоб тільки тобі було комфортно зі мною! Мало? Все для тебе! Все! Роботу змінив! Свою роботу, яка відрадою мені була! Походеньки твої терпів! Чув тебе! Все чув, і як міг допомагав! Мало? Навіть напір зменшив, бо ти не витримувала! 

Ксенія зачепилась за останні слова Івана. Вона все почула, вона розуміла, що заради неї він багато чого робив, але тільки зараз дійшло як йому це важко давалося і чим йому довелося жертвувати заради неї. Про такі обсяги вона навіть не здогадувалась. Ну робота і робота. Ну стриманіший став. Занадто стриманіший. Але то все потім, зараз її цікавило інше.

- Та з чого ти взагалі взяв, що не витримувала?! – прокричала йому в обличчя, – Я тобі хоча б раз таке казала?!

- Мене теж цікаво, чому про твої занепокоєння я маю дізнаватися від інших?! – Іван нависнув над Ксенією, стримуючи порив схватитися за тонку шию і придушити її декілька разів. Нехай спочатку пояснить.

Ксенія ж відштовхнула чоловіка і почала вже не кричати, верещати.

- А як з тобою можно розмовляти?! Як тобі про щось сказати?! Ти ж мовчиш постійно! 

- Ну звісно! Я ж печерний чоловік, який і двух слів зв’язати не може! – Іван згадав всі скарги своєї дружини, які йому були переказані не так давно. В голові почала формуватися якась думка чи здогадка, але поки ще то був тільки контур чогось невзрачного. І нехай! Йому набридло шукати відповіді! Нехай говорить що їй ще потрібно і він звалить звідси, нарешті, – Повторюю, що тобі ще від мене треба?! 

- Ти! Ти, довбень, мені треба! Розумієш? Ти! – кричала Ксенія, лупцюючи маленькими кулачками по грудях Івана, – Я прийняла те, що ти скупий на звичайну ласку! Прийняла твою вічну похмурість! Твою імпульсивність! Те, що не показуєш себе повністю! Всього тебе прийняла, з усім твоїм гівном! Але там! Там, за тими зачиненими дверима, – вона відступила на крок і почала тицяти в двері їхньої спальні, не зменшуючи свого запалу, – Я могла бачити тебе справжнього! Могла насолоджуватися тим, який ти є, яким можеш бути зі мною! А потім що? Що потім трапилося?! Наскучила тобі? Іншу знайшов? А в мене зараз кидаєш звинувачення у зраді?! 

Іван завис, обдумуючи сказане нею. Прийшла його черга дивуватися і не розуміти. Ксенія відійшла до стіни коридору, обпираючись на неї спиною і намагалась перевести дух. В горлі дерло від сухості. Останні слова вона вже хрипіла, а не кричала.