Настя і вовки. Пробуди в мені звіра - Марія Люта
Міра заревіла і, спритно ухилившись від атаки Кузі, кинулася в моєму напрямку. Ще б трохи, і зусилля Гліба з реанімації бідної мене пішли б прахом, але Зубоскал-мій-хороший-Громовержець не схибив і підставив своїй мамані підніжку - прийом не особливо спортивний, але результативний. Міра уткнулася мордою в землю і проїхалася таким чином кілька метрів, зупинившись якраз переді мною.
– Він ваш син! - закричала я, тицяючи в Кузю пальцями і намагаючись донести сенс сказаного жестами.
До Міри, здається, дійшло. Як і до Кузі. Гострозуби страшно заревіли, хоч раніше я думала, що вони загалом тихі звірята. Грізні, але мовчазні. Я помилялася: вони, мабуть, мовчали, бо їхній крик був страшний не менше, ніж ікла. Він немов діяв прямо на оголені нерви... І я пошкодувала, що не страус і не можу сховати голову в піску. Навіть динозаври припинили бійку, вовки завили, а бідолашна Айсубуру прикрила лапами вуха. Лише Олександру все було ні по чому - його моя клітка захистила. Оце так несправедливість...
Гострозуби перші прийшли до тями і... відновили бійку. Я ошаліло витріщилась на них, бо була впевнена, що материнські та синові почуття подолають будь-який примус, але помилялася. Наказ Олександра геть-чисто позбавив Міру можливості самостійних дій. Характер битви змінився: тепер нападала тільки Міра, але при цьому було видно, що вона мучиться, атакує проти волі, але нічого не може вдіяти. Кузя тепер перейшов у глуху оборону, що й ясно: який син руку на матір підніме?
В той самий час продовжилась битва драконів: Акай Хоно з Айсубуру явно брали гору, але мені не хотілося, щоб вони вбивали дракона дядька, адже він теж жертва і діє з примусу.
Тоді я підійшла до Олександра та попросила його добровільно відпустити всіх звірів, якщо він хоче жити. Він же лише засміявся і в мене знову склалося відчуття, що він не вважає свою ситуацію програшною.
Ну що ж, я не хотіла цього, але Олександр сам винен. Без жодних театральних жестів, зайвих слів та спецефектів, я ущільнила стінки його клітки і потроху почала випускати повітря. Не приховую, я відчула деяку зловтіху, дивлячись, як блідне обличчя мерзотника, і мені навіть коштувало деяких зусиль щоб не додушити гада до кінця, адже він із задоволенням спостерігав, як мене вбивали і не втрутився. Нарешті Олекса повалився на землю - він часто дихав, але кисню було так мало, що все одно він помирав від гіпоксії, а з його грудей засяяло цілих сім ниток зв'язку. Точніше ні, зв'язок був лише один, інші звірі сиділи на ланцюгах, що, здавалося, сковували їхні серця, через що ті постійно кровоточили. І я знову насилу втрималася, щоб не відкачати залишки кисню з клітки.
У моїх руках блиснув меч джедаїв і я одним різким рухом рубанув ланцюг Міри, але лазерний промінь відскочив, навіть не залишивши подряпини. З побоюванням я доторкнулася до ланцюга рукою: він був теплий і пульсуючий, наче по ньому текло саме життя. А ще вона була м'якою та піддатливою – може мій меч зламався? Що ж, працюватимемо ручками...
Я акуратно потягла за нитки, розплітаючи візерунок ланцюга, а потім вибрала одну і смикнула сильніше. Міра заревіла, Олександр здригнувся, а ланцюг розплавився, пропалюючи мої руки до кістки. Біль був пекельним, і я мріяла знепритомніти, вже відчуваючи наближення блаженної темряви, але він закінчився так само різко, як і почався - як корова язиком злизала. Розплющивши очі, я побачила, що мої відчуття недалекі від реальності - це Міра лизала мої долоньки своїм шорстким язиком, і незабаром від страшних опіків залишилися лише білі рубці.
Сама Міра преобразилася - вона розправила плечі, ставши ще вищою, її постава стала гордою, але головне очі - вони світилися щастям і вдячністю. Кузя ж, дивлячись на матір, навпаки - ніби знову набув хлоп'ячих рис і безглуздо посміхався, зворушливо тупцяючи з ноги на ногу. Я навіть пустила сльозу.
Міра першою взяла себе в руки і хвостом торкнулася інших ланцюгів, звільняючи інших в'язнів Олександра. Я розплакалася повторно - від полегшення. Хоч руки вже не боліли, але мене все ще відчутно трусило і, чесно кажучи, не знаю, чи змогла б я ще хоч раз перенести такий біль.
Я очікувала, що вільні звірі з криком "Доббі вільний!" розбіжаться хто куди, але помилилася: жоден із них не кинувся на пошуки свого колишнього власника. Дракон, ведмеді, вовки, поранені і втомлені, вони оточили клітку Олекси і вичікувально дивилися на мене. Це було страшно. Справді страшно. Німа, чиста ненависть та лють.
Та вони ж роздеруть його на шматки! Може, зробити дядькові жест доброї волі і таки викачати весь кисень, щоб не мучився?
Лише один вовк стояв перед непритомним Олександром, захищаючи грудьми свою половинку, свою другу іпостась. Він розумів, що програє, але не відступав, не біг, підібгавши хвіст, хоч його людина саме так і зробила б.
Звільнені звірі підступили ще ближче і стали виявляти нетерпіння. Це рішення далося мені нелегко, але все ж таки я відступила, одним рухом прибравши клітку: кожен повинен платити по рахунках за свої злочини.
