Темна Академія - Марина Сніжна

ГЛАВА 23

Увійшовши до холу Академії, ми звернули до бічних сходів і піднялися на другий поверх. Через великі двостулкові двері увійшли до приймальні, що була доволі затишною і водночас налаштовувала на діловий лад. Тут був підковоподібний стіл секретаря, завалений папками з документами. Біля стін зручні диванчики для відвідувачів, невеликі столики поруч із ними. У кутах приміщення діжки з декоративними деревами. На стінах портрети видатних діячів минулого та сьогодення. Секретар – миловидна темна ельфійка у суворій елегантній темно-синій сукні – піднялася з-за столу при нашій появі. Більше нікого у приймальні не було.

– Декане Байлерн, дякую, що так швидко виконали розпорядження лорда Стайліра, – ельфійка зобразила на обличчі ввічливу посмішку. – На вас уже чекають. Можете увійти без доповіді.

– Дякую, Ферно, – декан обдарував її такою ж ввічливою усмішкою і рушив до різьблених дерев’яних дверей у суміжне приміщення.

Я в нерішучості завмерла, не наважуючись піти за ним.

– Вам особливе запрошення потрібне, адептко Тіррен? – гаркнув лорд Байлерн, помітивши, що я і не подумала йти за ним.

Поспіхом зірвалася з місця і стрілою влетіла у вже відчинені двері слідом за викладачем. Спочатку через хвилювання навіть не наважилася все огледіти. Бачила лише ректора, який сидів за столом з червоного дерева і розмовляв з кимось, хто стояв біля вікна спиною до нас. На ту особу я навіть не глянула. Як завжди, коли в полі зору знаходився Ірмерій, для мене існував тільки він.

Ректор здавався надто напруженим і ніби чимось спантеличеним. Незвично було бачити на його холодному обличчі проблиск емоцій. Тому мене те, що відбувається, ще сильніше стривожило.

Краєм ока вловила, як відвідувач, що стояв біля вікна, ворухнувся, розвертаючись до нас. Але продовжувала, як заворожена, дивитися на ректора. Очікувала його слів, як вироку. Раптом усвідомила, що можу ніколи його більше не побачити, якщо мене виключать з Академії. Біль, який при цьому відчула, ледь не змусив застогнати. Сама не знаю, як стрималася.

Реакція декана Байлерна, який стояв поряд зі мною, змусила схаменутися.

– Лорде Дарбірн? Яка несподівана зустріч! – трохи насмішкуватим тоном вигукнув він. – Що занесло вас до нашої Академії? Тільки не кажіть, що теж хочете тут вчитися! Навіть з огляду на ваш статус ми не зможемо зробити виняток. Духи-хранителі неодноразово давали зрозуміти, що не хочуть бачити вас серед адептів.

– Ви, як завжди, зухвалі і не стежите за язиком, – почулася відповідь, сказана в такому ж тоні.

Я ні жива ні мертва повернула голову у бік свого злого року – зеленоокого мерзотника, від якого прагнула сховатися у стінах Академії. Прокляття!

Відчула, як високі стелі загрожують ось-ось обрушитися на голову. Вдивлялася в знайоме до дрібниць ненависне обличчя чоловіка. Той не зводив з мене палкого погляду, і я відчула, як накочує паніка. Він знайшов мене! Але як?! Гарячково намагалася зібрати думки в купу, але це погано вдавалося.

Навіть зраділа, що декан своєю пікіровкою з лордом-намісником хоч трохи відволік його увагу на себе.

– Моя зухвалість – одна з тих переваг, що так цінує в мені ваш вельмишановний кузен, – зобразив усмішку декан. – Але, чи можу я дізнатися, чим викликаний ваш візит? І навіщо знадобилася моя присутність? Так, і… – він, здавалося, тільки зараз згадав про мене і недбало махнув рукою в мій бік, – адептки Тіррен.

– Тіррен? – гмикнув лорд-намісник і зробив кілька кроків до мене, чим викликав новий напад паніки.

Я квапливо відступила за спину декана. Зараз у цьому жорстокому чоловікові, якому, по суті, було на мене начхати, чомусь бачила захист. Він не лякав так, як цей зовні чарівний аристократ із бездоганними манерами та люб’язною посмішкою.

– Адалейт, люба моя, навіщо знадобився цей маскарад? Перевдягатися у сукню звичайної городянки. Називатися чужим ім’ям. Тікати з дому, де вас всі люблять.

Обличчя ректора та декана витягалися на очах. Мабуть, для них слова Кайлена Дарбірна стали повною несподіванкою. Цікаво, що він наплів ректору? Ця думка особливо турбувала.

– Моя кохана дружина місця собі не знаходить від тривоги за вашу долю. Як можна бути такою жорстокою? – вкрадливо-м’яким голосом продовжив він, зупинившись за два кроки від мене.

– Та-а-ак, а це вже цікаво, – голос декана змусив здригнутися. – Схоже, наша дівчинка сповнена сюрпризів!

– Ваша дівчинка? – мені стало ніяково від того, яким тоном було сказано «ваша».

Декан не зумів приховати подиву від такої реакції і спантеличено похитав головою. Ректор, схоже, втомився брати участь у цьому фарсі. Він знову здавався мармуровою статуєю. Сухим та офіційним тоном промовив:

– Лорде Дарбірн, я пішов вам назустріч тільки тому, що ви привезли листа від короля. Він просив допомогти вам у ваших справах. Я навіть розпорядився зірвати з занять адептку та відірвати від справ декана її факультету. Усе це вже саме по собі дещо відходить від правил Академії. Тепер я вимагаю пояснити, що взагалі відбувається.

– Звичайно, шановний лорде Стайлір, – оксамитовим голосом відгукнувся зеленоокий. – Я все вам поясню, так само як і суть мого прохання. Ця дівчина не та, за кого себе видає. Гадаю, це достатня підстава для виключення її з Темної Академії?