Хроніка королівського відбору - Агата Задорожна

Зрештою, в неї все теж було не так погано. Щонайменше, у неї був Яр. 

Вітер не вгавав навіть серед дерев, і їхня крона взагалі його не стримувала. Коли перший його подув змусив Йовілу здригнутися, Вітан поспішно стягнув з себе камзол – цього разу, на диво, лаконічно чорний – і накинув його Йовілі на плечі. 

 – Дякую, – вона закуталася сильніше і просунула руки у рукави. Їхні долоні роз’єдналися, і Йовіла вже майже змирилася з ситуацією, коли Вітан знову підхопив її – таким природним жестом, наче робив це завжди. Йовіла тільки раділа, що у темряві не видно її рум’янцю. 

 – Я.. Йовіло, я маю знову запитати. Тоді, коли я тебе вмовив допомогти мені, я навіть не дав тобі змоги як слід відмовитися. І я не можу  припинити себе картати за це. Річ у тім, що я все ще не маю дозволу розповісти усе, і ти навіть не уявляєш, про які небезпеки я говорю. Це… справді складно. І я зрозумію, якщо ти зараз захочеш відмовитися. Ба більше – я буду втішений, якщо ти це зробиш. 

Йовіла не відповіла відразу. Вона знала про небезпеку. І водночас вона була достатньо розумною, щоб знати, що не знає всього. Можливо, їй справді варто було вийти з гри, поки не пізно. 

 –...Хто не ризикує, той не п’є шампанського, – зрештою сказала вона, посміхаючись якомога ширше. Переконати цим вона намагалася перш за все саму себе. 

 – Як скажеш, Йовіло. Як скажеш, – тільки похитав головою артефактор. – До речі, про це… Звісно, шампанського я не маю, але як щодо невеликого святкування нашої угоди за чудовою настоянкою з м’яти? – Вітан дістав з-за пояса невелику пласку флягу і потрусив її. Йовіла тільки радісно кивнула. 

Вони примостилися на поваленому стовбурі старого дуба, що вже весь вкрився мохом і дивними маленькими грибами. Артефактор налив собі наливки у об’ємну кришку від фляги, а саму пляшку по-джентельменськи передав Йовілі. 

 – За нас! – сказала вона, піднімаючи її, і зробила великий ковток. 

 – За тебе, Йовіло. 

*** 

Піднялися вони з дуба вже тоді, коли місяць проплив половину неба, а великий годинник на палаці вже давно пробив північ і ще кілька годин після неї. Наливка закінчилася, і Йовілі здавалося, що вона не була такою п’яною зі студентських часів. Але алкоголю було зовсім небагато; її п’янила серпнева ніч, терпка волога з землі і, звісно, Вітан. 

До гуртожитку наречених вони йшли повільно – Йовіла вже просто не могла інакше, щонайменше половиною ваги спираючись на артефактора. Вони почергово мугикали і сміялися, і жоден з них вже не пам’ятав, з чого саме. 

 – То я… Я тоді сказав йому – а пішов ти в-

 – Тш-ш-ш… – просичала Йовіла, прикладаючи палець до чужих губ. – Нас зараз почують. 

Вікна гуртожитку були вже прямо перед ними, і Йовіла із Сореном стали за кутом, щоб їх ніхто не помітив, якщо раптом прокинеться серед ночі. 

 – На добраніч? – запитала Йовіла, стаючи прямо. У цю мить, вона, здавалося, наполовину протверезіла, і чи не те саме трапилося із Вітаном. 

 – Так, – наче розчаровано сказав він, а потім раптом скинувся. – Зачекай! Ледь не забув… 

Він почав шарудіти в себе по кишенях, яких виявилося на диво багато, а потім ляснув себе по лобі і почав обмацувати Йовілу. Та спершу дуже здивувалася, а тільки потім пригадала, що все ще вдягнена у чужий камзол. 

Нарешті Вітан відшукав щось у лівій кишені. 

 – Дай мені руку. Не бійся, не вкушу. 

Йовіла простягнула розкриту долоню, але Вітан розвернув її і швидко вдяг їй на середнього пальця перстеник. Йовіла, як не старалася, все не могла розгледіти його у темряві. 

 – Що це? 

 – Артефакт. Для захисту. Ти не хотіла моїх людей, які будуть ховатися в кущах, то я змайстрував це кільце. Якщо хтось на тебе нападе, воно сповістить мене, і зможе тебе захистити. 

Вітан пом’явся на кілька хвилин, поки Йовіла общупувала палець. Перстеник був зручним – на ньому був якийсь камінець, але зовсім невеликий, і він начебто не заважав. 

 – Звісно, я би це зробив у будь-якому випадку, не зрозумій неправильно. Але ти.. Йовіло, я не знав, що так трапиться, але ти вже стала мені подругою, – перед “подругою” Вітан затнувся, і Йовіла його розуміла. 

Вітан теж став їй другом. Тільки ось чомусь від цієї дружби в неї періодично серце билося через раз. 

 – І я дуже хочу, щоб ти була у безпеці. Це все, що насправді важливо. 

Йовіла могла би заперечити, що було ще з десяток більш важливих речей – наприклад, зупинити заколотників, які хочуть повалити сентрійську династію. Але вона промовчала. 

 – Я буду обережною, – все ж прошепотіла вона після тривалої паузи. – Я обіцяю. 

Обличчя Вітана було зовсім близько до її – на якійсь відстані долоні; вона могла би легко поцілувати його зараз, і він точно був би не проти. Йовіла трохи нахилилася. 

За мить вона знову стала рівно. Вона хотіла поцілувати Вітана Сорена. Справді хотіла. І вона зробить це, обов’язково – але коли буде трохи більш тверезою. 

 – На добраніч, – сказала вона і нетвердими ногами попрямувала до гуртожитку.