Хроніка королівського відбору - Агата Задорожна

Тож вона обрала одну з найбільш скромних суконь з усього свого гардеробу і зав’язала волосся у тугу гулю – таку, яка би сподобалася монахиням тріади. Виглядала вона, як сільська дівиця на видання – з тих, яким женихів підшукують шляхом обміну самої дівчини та трійко кіз чи одну вгодовану корову. 

Камердинер в очікувану годину не з’явився – вочевидь, одна Йовіла все ж не була птицею такого високого польоту, щоб він її водив туди-сюди; натомість прийшла стара Божена, зігнута чи не навпіл, і скрипучим голосом покликала її за собою. 

 – Куди ми йдемо? – запитала Йовіла, підбираючи заполу сукні. Якраз після закінчення випробування почав накрапати дощик, і на траві все ще залишалися краплі води, які так і не висохли за день, бо сонце з-за хмар так і не визирало. 

В повітрі витала прохолода і свіжість, але коли з’являвся найменший вітерець, Йовілу у її легкій літній сукні пробирав дріж. Вона тільки сподівалася, що вони швидше дійдуть до палацу, але, здавалося, у Божени були якісь інші плани. 

 – До його високості. Принц бажає зустрітися з вами біля озерної альтанки, – відізвалася Божена, поспішаючи на кілька кроків попереду. Як для такої старої жінки рухалася вона надивовижу швидко, і Йовілі доводилося докладати чималих зусиль просто для того, аби встигати за нею. 

Йовіла насупилася. У таку погоду сидіти у альтанці, що продувалася з усіх боків, їй не надто хотілося. А ще й біля озера, де точно буде навіть холодніше, аніж у гаю… Побачення з принцом подобалося їй все менше, а воно ще навіть не почалося. 

У частині палацового парку, де стояла альтанка, Йовілі бувати ще не доводилося. Це було під вікнами покоїв королівської родини, і навіть наречені не могли заходити вільно у цю частину парку. Та й цікавого там нічого не було – невелике штучне озерце з рибами з усього світу, акуратно вистрижені кущі і мармурові статуї попередніх монархів – Йовіла побачила саме те, що і очікувала. 

А ось чого вона точно не очікувала – так це купи людей навколо альтанки. Вона думала, що матиме “чудову можливість” провести час наодинці з особою королівської крові, а скидалося радше на те, що там проходив прийом на двадцять осіб. 

Божена вела Йовілу до принца не головною стежкою, а однією з бокових – як наче Йовіла сама була прислугою і мала пробиратися непоміченою. У будь-якому іншому випадку їй було би все одно; ба більше – вона могла би зрадіти такій перспективі. Але зараз вона чітко зчитувала сигнал – і сигналом цим була неповага. 

Еріка вона помітити здалеку не могла: його голову затуляли собою міцні спини охоронців. Тепер, коли Йовіла опинилася ближче, вона зрозуміла, що всіма цими людьми, що стояли біля альтанки, були не гості, а сторожа з алебардами і чаклуни, що ховалися за спинами артефакторів. 

З невимовним подивом Йовіла виловила оком у цьому невеликому натовпі і Яра з Вітаном – вони стояли плече до плеча за принцом, як два мовчазні прислужники. Що ж, тепер Йовіла почувала себе краще – не до неї однієї ставилися не так, як варто би. 

 – О, ти прийшла, – почула вона вальяжний голос і перевела погляд на Еріка. Той сидів у плетеному масивному кріслі за невеликим столиком, засервірованим на двох осіб. Тепер, коли Йовіла бачила стільки людей навколо, що просто спостерігали за ними, вона відчувала себе ще більш незручно – особливо, коли зрозуміла, що зараз сяде і буде вечеряти, коли два десятки чоловіків будуть дивитися їй в тарілку і потилицю. 

 – Вітаю, ваша високосте, – Йовіла присіла у реверансі. Вона застигла перед принцом, не рухаючись до свого стільця. Зазвичай в неї не було проблеми у тому, щоб знайти дорогу до обіднього столу, але все ж був придворний етикет, і навіть Йовіла, яка не була на світських заходах вже шість років, чудово його пам’ятала. 

Принц мав піднятися, подати їй руку і всадовити у крісло; зробити кілька компліментів, запитати, чи їй зручно, і тільки після цього – повернутися до свого місця. Якщо ж принц був невихованим (в чому Йовіла і на мить не сумнівалася), він мав просто піднятися і стояти, аж поки Йовіла не займе своє місце. 

Але Ерік залишився сидіти. 

Йовіла стояла перед ним, наполовину розгублена, наполовину навіть вражена цим нахабством. Все ж принц зараз був у найгіршому віці, в якому тільки може бути людина – вже перейшов межу дитинства, але ще зовсім не став дорослим. 

Тиша між ними затяглася на кілька довгих митей, і після цього Ерік недбало махнув рукою у бік другого крісла – мовляв, сідай вже. Йовіла сіла, намагаючись тримати себе достойно. Нехай принц був дурнем, до того ж неввічливим; але вона, на жаль, не могла собі дозволити відповідати йому тією ж монетою. 

Від браку інших можливостей Йовіла взялася за розглядання принца – може, для якоїсь статті потім і згодиться. Він сидів, розслаблений і незібраний, з шийним бантом, зав’язаним невмілою хлопчачою рукою. Його камзол натомість виглядав ідеально напрасованим, а на груди він начепив відразу три діамантові броші. Йовіла заледве втрималася від того, щоб пирхнути – чомусь раніше їй здавалося, що такий брак смаку може бути тільки у вихідців з низів – тих, що тільки-то розбагатіли і намагалися всім довкола довести свій статус. 

 – Я наказав кухарю подати печену картоплю. Чув, таке їдять там, звідки ти родом. 

Йовіла з подивом втупилася на нього, а потім на картоплю, що у блюді стояла перед ними. Виглядала вона цілком звичайно. Ось тільки принц зовсім не намагався їй вгодити.