Хроніка королівського відбору - Агата Задорожна
Вітан стояв поруч мовчки, але погляд від Йовіли не відривав. Важкий, задуманий і наче навіть злий. Йовіла вже підозювала, про що той думав, і це їй зовсім не подобалося.
– Думаю, мені пора повертатися до гуртожитку. Вже і справді стемніло… – пробурмотіла вона, навмисне озираючись між затінених стежок. Вона чудово пам’ятала, звідки прийшла, але це знати іншим зовсім непотрібно. – Тільки ось заблукати по такій темряві боюся. Вітан, не міг би ти?..
Артефактор полохнувся від її голову, а потім кивнув, але наче навіть не чув, про що вона говорила. Яр повільно перевів погляд з нього на Йовілу, підняв на неї брови, а потім махнув рукою. Після усіх цих маніпуляцій він поспішно попрощався і пішов слідом за своїми аспірантами.
Якусь мить Йовіла із Вітаном стояли мовчки. Вона роздивлялася його обличчя, що знову, наче луска змії, змінювалося у місячному сяйві, а той дивився собі під ноги і навіть очей до неї не піднімав.
– Вітане, – покликала Йовіла, ступаючи вперед. Нічого не змінилося. Вона постояла мить, а потім несміливо простягла руку вперед і торкнулася чужих пальців. – Припини про це думати. Все ж гаразд.
Йовіла була готоваа зустріти яскравий льодяний погляд, але все-таки їй на мить перехопило подих, та вона не забрала руки, а тільки стиснула чужу долоню сильніше.
– Та ні. Не гаразд. Принц вів себе недостойно, але це я був тим, хто підписав тебе на це побачення. Ти ж зрозуміла, так?
Йовіла кивнула. Звісно, здогадатися було простіше простого.
– Ти не міг знати. До того ж це не твоя провина, а Еріка. А тепер давай забудемо про це і трохи прогуляємося. Ти ж не поспішаєш? – Йовіла поставила питання таким тоном, що навіть якби у артефактора і справді були якісь невідкладні справи, він би мусив їх негайно відкласти.
– Зовсім ні. Ходімо.
Вони рушили вперед, і Йовіла наче випадково забула відпустити руку Вітана і тримала її, очікуючи, що він сам забере її будь-якої миті. Але він цього не робив.
– В мене є питання, – почала Йовіла, розглядаючи профіль Вітана. Миготіння артефакта ставало все сильніше, і це починало насправді дратувати очі. Вітан кинув на неї швидкий погляд і трохи схилив голову, очікуючи. – Що трапилося з твоїм артефактом?
– Яким ще? – здивовано запитав він.
Йовіла вказала на чуже лице.
– Той, що приховує твою зовнішність. Він то злітає, то стає на місце, в мене вже голова так скоро заболить. Ти не міг би його зняти, хоч би ненадовго?
Вітан розширив очі і подивився на неї так, наче вперше побачив.
– Про що ти говориш? Ні, артефакт точно працює як слід… Та й взагалі, як ти про нього дізналася?
Йовіла замислилася. Вона вже й не могла згадати до пуття, коли вперше помітила, що із зовнішністю Вітана щось негаразд. Можливо, ще тоді, на першому балу? Вона не була впевнена.
–...не пам’ятаю. Мені наче весь час здавалося, що з тобою щось не так. Наче ти навмисно намагався бути непримітним, але це у тебе завжди виходило кепсько, – Йовіла пригадала вітанів командний голос, те, як він вмів говорити на публіку і те, як приковував до себе усі погляди навіть тоді, коли виглядав відверто посередньо, і посміхнулася. – Я відразу тебе помітила.
– Я пам’ятаю, – Вітан теж розтягнув губи у посмішці. – Певно, у цьому вся справа. Артефакт почав давати на тобі збої, бо ти надто добре дивилася. Таке буває; зрештою, він не змінює мою зовнішність, а просто змушує людей… наче не звертати уваги.
Йовіла кивнула. Вона хотіла запитати про те, навіщо Вітан взагалі його створив, але не встигла: він заговорив першим.
– Те, що було сьогодні… – він м’яко стиснув пальцями йовілину долоню. – Я знаю, це не дуже доречне питання. То ти також не спілкуєшся зі своєю родиною? Живеш зовсім сама?
– Що тебе так дивує? Зрештою, мені двадцять три, я стала дорослою вже давно. Але з батьками – так. Повір, вони зовсім не ті люди, з якими хочеться обмінюватися листами і ходити в гості на день Жнив.
– Вибач… Яр якось говорив про них – зовсім трохи, але вистачило, щоб зрозуміти, що за дитинство ви, певно, мали.
– А в тебе було не так? – з цікавістю запитала Йовіла. Вона справді хотіла знати про Вітана більше; але почасти просто хотіла покласти край темі про її батьків.
Тим часом вони обминули край озера і рушили далі – знову у гущавину гаю. Половину часу протягом останнього місяця Йовілі здавалося, що вона живе у лісі. Місяць за їхніми спинами майже зник, коли миготіння перед очами Йовіли нарешті припинилося – артефакт не встояв і здався, відступив, і перед Йовілою нарешті відкрилося справжнє, приховане тільки нічними тінями лице Вітана.
А воно було гарне, вона би навіть сказала – красиве. Тільки сірі очі залишилися такими ж, як і раніше – блідими, майже білими – але тепер вони наче дивилися їй прямо в душу.
– Ні, в мене все було справді чудово. Я жив з батьком і матір’ю тут, у Сентрі. Кілька років тому мама померла, і тоді мій батько переїхав до села – там справді милий будинок. Я приїжджаю до нього щоосені принаймні на місяць, а він іноді відвідує мене у палаці. Але в мене немає братів чи сестер, – з легкою посмішкою сказав він. Вітан розповідав про своє дитинство безтурботно, як людина, яка знала тільки любов і ласку від батьків. Йовіла придушила всередині тонкий, але ядучий паросток заздрості.
