Не можна вбити - Велена Солнцева

-От і все. - Захар витер з чола краплі поту, і проходячи повз батька віддав йому склянку з кров'ю що залишилася.

-Ідіот. - Батько злісно дивився на сина.

-Їй ця сила більше потрібна.

-З цією силою у неї буде більше неприємностей, у неї був свій дар, ти ж бачив.

-Бачив, тож доповнив його своїм. Іди, розбуди Анет.

Ніколас залишив кімнату, Ліана трохи затрималася у дверях.

-А ти?

-Я залишусь із дружиною. - він сказав це так, ніби збудував стіну між собою і сім'єю, ніби зробивши все для порятунку сестри, вирішив що виконав свій обов'язок, і тепер хоче піти.

-Син. - здається Ліана так само сприйняла його слова.

-Не треба. - він відмахнувся, стомлено припавши до стіни. - Йди до мене. - протягнув до мене руку, я охоче пішла на зустріч, дивуючись як за такий короткий термін моє життя кардинально змінилось.

-Ти як? - спитала, коли Ліана зникла в темряві коридору

-Без сил. - білозубо, по-хлоп'ячому посміхнувся хлопець. - А це означає, що мені потрібно їх поповнити. - він потягнувся до моїх губ, але я зупинила його.

-Чому твій батько сердився?
Захар трохи похмурнів.

-Твою подругу щось утримувало, не хотіло відпускати, ніби це світ не хотів її пропускати. У ній спала магія, темний дар, досить сильний. Тому я віддав їй свій, щоб світ прийняв її як свою доньку, бо моя  сила рідна для нього. Тепер твоїй подрузі точно звідси не втекти.