Академія Червоної корони. Навчання - Анна Мінаєва

— Кого?

— Мою першу немерть, — нервовий смішок зірвався з губ. — Підконтрольну. Вона з'явилася з нізвідки, стала на мій захист.

— Підконтрольну? — Ріхтан насупився ще дужче, стаючи чомусь таким кумедним.

— Так, твоє прокляття знадобилося, — повела я перед собою кубком. Вино вдарилося об борт, кілька крапель полетіло на підлогу. — Вона виграла час. Пожертвувати своїм другим життям.

— Моє прокляття не було спрямоване на створення підконтрольноi немертi, — повільно промовив чоловік, звузивши очі. — Там і шанс спрацьовування був один до десяти.

У мозку зі скрипом щось почало ворушитися. Я відпила з кубка і спокійно пройшла по кімнаті:

— Я двічі торкнулася бестій нижчої матерії, і вони двічі стали немертями. Одного разу торкнулася фенікса, і ніякого сплеску магії не було.

— На вищих воно й не розповсюджується, — Ріхтан виглядав задумливим.

— То якого ти взагалі мене прокляв?! — розлютилася я, різко повертаючись. — За те, що я відмовила тобі в танці? Серйозно?

Некромант тільки зігнув брову:

— У некромантів немає серця, сама казала, то чому мені потрібні причини прокляття?

— Ну ти й мудак, — констатувала я, не дуже вибираючи слова. Мене повело убік, але на ногах устояла. Поспішила повернутись до дивана. — Ось.

— Це я вже зрозумів, — криво усміхнувся некромант. — Бачу, ти трохи відійшла. Але завтра все усвідомлення повернеться.

— Мантія! — різко видихнула я, вдаривши себе по коліна.

Плащ Ріхтана сповз і удар по голій шкірі виявився дуже чутливим.

— Ай!

— Мантія?.. — поцікавився фон Логар, ніби потішалася з мене.

— Вдома залишилася, — з образою в голосі промовила я, вирішивши не витрачати нерви на ідіотів. — Як я не на лекціях з'явлюся! Потрібно додому!

Я вже мала намір зробити крок до виходу, навіть встала з дивана, коли мене м'яко зупинили, обхопивши за плечі. Вже розвернувшись для того, щоб висловити все, що думаю про один набридливий некроман, осіклася. Зустрілася з упевненим поглядом каре-зелених очей і навіть язиком поворухнути не змогла.

— Зараз ти нікуди не підеш, — спокійно промовив він. — Та й взагалі, вдома тобі зараз не з'являтися. Хто знає, наскільки сильно ти розлютила де Лавінда.

— Батьку…

— З лордом Атрікс усе буде добре, — дуже впевнено промовив Ріхтан.

— А з тобою? — питання зірвалося до того, як я остаточно вирiшила його задати.

— О, а ти так дбаєш про мене, Лорі? — непідробно здивувався чаклун, повертаючи мене на диван.

Я тільки струснула головою:

— Але ж ти пішов проти нього. Вважай, вкрав наречену.

— Він не вистежить, хто був у його маєтку. І хто тебе забрав. Як і те, куди ми пішли, — байдуже знизав плечима Ріхтан. — Я про це подбав. А тобі зараз краще побути тут. Якийсь час.

— Зніми прокляття, — закінчила я, сама розуміючи, що поводжуся як якась п'яна дівчина недалеких умів. Але вдіяти нічого з собою не могла. Міцне вино на голодний шлунок і такий стрес.

— Поговоримо про це пізніше, — пообіцяв некромант, нахабно підливаючи мені в кубок. — Ти пий-пий.

І я пила. Ну а що ще залишалося, коли так дивляться тобi в очі.