Хроніка королівського відбору - Агата Задорожна

 – Здивуйте мене, – підняв брови артефактор. 

 – Мені потрібен спосіб спокійно відправляти замітки до редакції – поверніть той камінчик, чи щось інше придумайте… 

 – Я ж казав вам – писати про події відбору можна буде лише за місяць після того, як усе закінчиться… 

 – Та кому треба ті події відбору, – відмахнулася Йовіла. Вона й сама почала помічати, що випробування як такі не надто цікавлять їхніх читачів – чи то через те, що вони не залучали принца, чи то тому, що окрім того отруєння все поки що обходилося без скандалів. А ось що справді хотіли знати люди, так це якого кольору спіднє носить герцогиня Канська та чи вдягають панянки при дворі криноліни тільки до вечірніх туалетів, чи напинають їх із самого рання. І, на щастя, Йовіла знала відповіді на обидва ці питання. – Світська хроніка сама себе не напише. Ось сьогодні, наприклад, ви одягнені у вінтажний комплект від “Ло й Ко”, і як мої читачки та читачі проживуть без цієї цінної інформації?

Вітан закотив очі, але в його лиці Йовіла не бачила справжньої злості, і це її втішило. 

 – Гаразд, щось придумаю. Але, скоріш за все, ви будете передавати свою писанину зі мною чи з кимось із моїх людей – зараз, розумієте, зовсім не та ситуація, щоб власноруч створювати прогалини в обороні палацу. 

Йовіла покивала з розумним виглядом. Вона підозрювала, що таких щілин у палацовій стіні була величезна безліч, і про половину з них Вітан точно не знав, а значить, ніяк не міг прибрати. Та вона не стала сперечатися – якщо придворному артефактору хотілося самостійно відносити її статті до редакції жіночого журналу – хто вона така, щоб його відмовляти. 

 – І наостанок найголовніше… Я мушу подбати про ваш захист. Думаю, я приставлю до вас когось із своїх аспірантів – вони усі чудово знаються на бойовій магії, тож зможуть прийти вам на підмогу, коли виникне така потреба. 

 – Ви зараз смієтеся наді мною? – остовбеніла Йовіла, повертаючись до Сорена. Той дивився на неї, як ні в чому не бувало. – Якого аспіранта? Ви хочете, щоб усі навколо знали, що зі мною щось не так і що за мною ведуть нагляд? Так, звичайно, кожна наречена захоче поділитися зі мною своїми секретами… 

 – Моя людина буде неподалік, але на розумній відстані. Її ніхто не побачить. 

Йовіла тільки скептично заломила брову. Якщо сам придворний артефактор не оволодів мистецтвом бути непомітним, тоді навряд чи це входило до вмінь якогось аспіранта чи аспірантки. 

 – Ви зараз всіх жінок разом недооцінюєте, чи тільки наречених принца намагаєтеся принизити? – ужалила Йовіла, складаючи руки на грудях. – Повірте мені, ці дівчата зовсім не дурні. Ми проводимо разом майже увесь час, якась з них точно помітить неладне. Цей варіант зовсім не годиться. 

Вітан задумливо пожував губу, а тоді коротко кивнув. 

 – Гаразд, тоді я маю щось подумати… Але перед тим – що, як щось трапиться сьогодні чи завтра?.. – він бурмотів собі під носа, і навряд чи звертався до Йовіли, та вона все ж відповіла. 

 – О, за мене не хвилюйтеся. В мене є дещо, що може мене захистити. 

З цими словами Йовіла полізла у свою потайну кишеньку і дістала незмінне дзеркальце, яке завжди носила з собою – поки що, на щастя, без особливої користі. Срібло потепліло у неї в руках – як маленьке нагадування, що нехай десь далеко, але в неї все ж є родина, яка про неї піклується. Хоча би одна людина, яка про неї не забула. 

Сорен підняв на неї очі і спочатку дивився на дзеркальце тупо, як наче не бачив його взагалі. За кілька митей на його обличчі проступив дуже дивний вираз, який Йовіла взагалі не розуміла, як трактувати. І вона не була впевнена, але у сутінках гаю їй здалося, що Вітан трохи зблід. 

 – Що це? – зрештою запитав він начебто навіть спокійним голосом. 

 – Захисний артефакт. Мені його подарував колись брат і сказав, що він справді потужний. Тож, я думаю, від одноразової загрози це має мене вберегти. 

Йовіла точно знала, що під час Вістського розслідування легким отруєнням вона обійшлася тільки завдяки дзеркалу – поліціянти розповіли їй потім, чим її намагалися отруїти, і нічого хорошого у тій суміші не було. 

 – Добре. Гаразд. Чудово навіть, – пробурмотів Вітан, нервово потираючи долонею лоб. – А знаєте, мушу вас зараз провести до гуртожитків. Маю одну дуже важливу розмову у палаці, яку не можна відкласти. 

Йовіла здивовано кивнула і поспішила вслід за Вітаном. Якщо вперед вони йшли поволі, то тепер ледь не бігли, і Йовілі доводилося притримувати заполу сукні рукою, щоб вона не зачіпалася об усі гілки. 

І щойно вдалині з’явився гуртожиток – маленькою цяточкою між дерев, не більше – Вітан вивільнив свою руку. 

 – Мушу вас покинути. Мій знайомий вважає, що вчасно – це надто пізно. До речі, можете звертатися до мене на “ти” – раз ми вже працюємо разом. 

Всі його квапливі рухи, які до того він наче не міг стримати, на якусь хвилину зникли. Вітан обережно взяв її долоню – як тоді, на самому початку їхньої розмови – і, поки Йовіла ще не встигла нічого до пуття зрозуміти, швидко, але м’яко поцілував її. 

Після цього він ще швидше розвернувся і накивав п’ятами, а Йовіла залишилиася стояти на стежині серед дерев.