Хроніка королівського відбору - Агата Задорожна

 – Йовіло? – трохи весело покликав її артефактор, і тільки тоді вона помітила, що той підставив їй лікоть, і, вочевидь, запрошував прогулятися. 

 – А.. Звісно. Так, – вона змахнула головою і обережно взялася за запропоновану руку. Під тканиною піджака і сорочки вона трималася за міцне в’язисте передпліччя, і Йовіла ненавиділа, що підмічала такі деталі. Наче їй знову було сімнадцять, і вона роками здалеку дивилася на якогось хлопця, а тепер нарешті могла з ним заговорити. 

Артефактор також повів її стежкою, але у протилежному від Акулини напрямку – кудись вперед і в сторону – в ту частину королівстького саду, де навіть не було видно верхівку оранжереї. Поступово місцина ставала все більш… не те що захаращеною, а радше дикою. 

Кущі були вищими і сильнішими, а розлогі тіні дерев приховували сонячне світло так добре, що цілком можна би було подумати, що вже ранній вечір, а не полудень. 

 – То за що ви вибачалися, Йовіло? Бо поки що для мене виглядає так, що це я маю вам дякувати – ви врятували мене з вкрай неприємної ситуації. 

Йовіла насупилася. Прекрасно все він розумів, невже просто хотів, щой Йовіла усе визнала вголос?

 – Це ж через мене і сталося, – зрештою сказала вона. – Якби я не написала ту статтю про те, що ви шукаєте наречену, до вас би не чіплялися ці дівиці. 

Сорен чомусь засміявся, а Йовіла ж тут не жарти жартувала. Вона повернула голову, щоб подивитися йому в очі, але помітила тільки, як він відвернувся вбік і втупився поглядом у трояндовий кущ неподалік. 

 – Мені надзвичайно приємно, що ви визнаєте, що також доклалися до всієї цієї ситуації, але… Я, скажімо так, повівся не надто розумно на попередньому випробуванні. А ви і ще пів дюжини журналістів тільки зробили цілком закономірні висновки. Але якщо вже пішла за це розмова, – Сорен зупинився і став перед Йовілою, повертаючись до неї усім корпусом і лицем. 

Долоня її вислизнула зі згину вітанового плеча, та не встигла вона опуститися, як артефактор підхопив її обома руками і стиснув у теплому і на диво інтимному жесті. 

 – Я також маю вибачитися перед вами. 

Тепер у Йовіли брови полізли на лоба. 

 – За що?

 – Я повівся з вами негідно від самого початку. Я знав вас ще до того, як побачив вперше, і, сказати чесно, був розлючений тим, що ви написали про мене статтю, нехай вона і виставляла мене у більш ніж позитивному світлі. Тоді це здавалося мені вторгненням у особистий простір, але зараз я розумію, що це було неминуче. Я переховувався від преси роками, і… 

Тут Вітан замовк, втупившись очима в свої руки, які все ще обережно стискали долоню Йовіли. 

 – Дехто мені нещодавно пояснив, що мені насправді пощастило. Через стільки років відлюдництва всього одна неправильна стаття могла мене знищити. У репутаційному сенсі, звісно ж… А враховуючи події, які відбуваються прямо зараз – скоріш за все, так би і трапилося. Тож, хоч ви, певно, і не планували цього наперед, але ви таки врятували мою честь та добре ім’я. І за це я вам щиро дякую. 

Йовіла не втрималася і зробила крок назад, але її рука все ще залишилася у вітановій. Такого повороту вона точно не очікувала. Врятувала Сорена – ти ба! Тобто, не те, що вона намагалася йому навмисно шкодити – принаймні, не з самого початку. Але це вже були якісь зовсім інші рівні. 

 – Не варто. Як ви й сказали, я цього не планувала. Але не зрозумійте мене неправильно, – затнулася Йовіла. – Я справді рада, що так вийшло. Всього тиждень тому я відчувала до вас стійку неприязнь – здебільшого через те, що ви постійно заважаєте мені виконувати роботу… 

Тут Йовілі довелося зітхнути і подивитися правді у вічі. Звісно, вона знала це і раніше, але визнавати вслух було завжди неприємно. 

 – Але я також розумію, що я почасти заважала вам виконувати вашу. Тож ми, мабуть, просто почали не на тій ноті. 

Вітан дивився на неї з чимось незрозумілим у погляді, але від того, як його очі не відривалися від її лиця, Йовіла зрештою зашарілася. Вони поволі рушили далі, у гущавину дикого парку. Гілки над ними стулялися все тісніше, а вдалині Йовіла помітила якусь напіврозвалену будівлю. 

Та була темною, майже чорною – і навіть не від браку світла, а радше через те, що камені наче випромінювали темряву. 

 – Що це за розвалина?

 Вітан повернув голову у той бік, що вказувала Йовіла, і нахмурився. 

 – Каплиця Морени. Десь тут має бути і святилище Літа, але я б не радив до нього підходити – цілком можна підхопити якесь дуже неприємне прокляття. 

 – Як ж тоді всі ці місця залишили на території палацу? – здивовано запитала Йовіла, трохи міцніше перехоплюючи передпліччя Сорена. Доріжка під їхніми ногами потрохи втрачала бруківку, і доріжкою вже називалася лише номінально – через те, що прим’ята трава так-то вказувала приблизний напрямок. 

 – Їх намагалися прибрати – причому неодноразово. Колись я з радістю проведу вам екскурсію музеєм Інституту артефакторики, і ви на власні очі побачите, яка доля спіткала усіх, хто намагався рознести по камінчику каплицю і святилище. Але їсти я би перед цим не радив. 

Йовіла присвиснула, і Вітан насмішкувато відізвався: