Хроніка королівського відбору - Агата Задорожна

 – А що ви хотіли. Не можна дратувати богів, нехай і забутих. 

Йовіла тільки похитала головою. Вона не те, що не вірила у Літа і Морену – в них не можна було не вірити, бо кожна дитина знала, що дух хаосу і богиня смерті колись і справді ходили по землі – але вона їм точно не молилася. Як не молилася і тріаді – окрім рідкісних походів в храм на сонцестояння та свято врожаю. 

 – Не впевнена, що хочу це бачити, якщо відверто. Але тут на диво красиво – хоча і трохи недоглянуто. 

 – Так, з принцовими протеями-лілеями і порівнювати нічого. Проте мені теж тут більше подобається. – Вітан озирнувся вбік, вдивляючись кудись у темряву за каплицею. 

 – З якими ще лілеями? – перепитала Йовіла. Вона знала про оранжерею королеви – її, відверто кажучи, було складно не помітити. Але вона не уявляла, де могла ховатися будівля, за розмірами така ж помпезна як та, що належала її величності. Щось Йовілі підказувало, що на менше принц не погодився би. 

 – О, ви ще не чули? У принца є свій сад благородних квітів на самому вершечку Сонцесяйної вежі. Наш придворний чаклун трудиться над чарівними квітами там, не покладаючи рук.

Говорив це Вітан із очевидною насмішкою. Вочевидь, він вважав і сад як такий, і ідею вихвалятися ним надзвичайно дурною. Йовіла зазвичай не поспішала з висновками, але кількох зустрічей із Еріком їй цілком вистачило, щоб створити загальне уявлення про нього як про людину. І вердикт для принца був вельми невтішний. А те, що придворний чаклун замість по-справжньому важливих магічних справ був змушений займатися чорт-зна чим… Це взагалі на голову не налазило. Якби Йовіла все ще залишалася у новинній журналістиці, вже давно написала би про це. 

 – Навіть не знаю, що про це й думати… Краще скажіть мені ось що-

Йовіла замовкла посеред речення. Вона хотіла запитати про Еллу – вже не тільки вона, але й інші наречені почали помічати, що щось тут нечисто з деякими учасницями, які несподівано покидають відбір – але потім спинила себе. Це була їхня перша з Вітаном спокійна розмова, без сварок та взаємних звинувачень, і вона Йовілі неабияк подобалася. Чи справді вона хотіла безповоротно зіпсувати цей момент? 

 – Питайте, Йовіло. Справді, не бійтеся, – повернувся до неї Вітан і підбадьорливо поклав Йовілі руку на долоню. Знову. Але вона мовчала, і тоді він продовжив: – Я знаю, що мушу вам багато розповісти. І я спробую пояснити все, що в моїх силах, і все, що маю право сказати. Нехай це буде моїм вибаченням до вас за всю мою негідну поведінку, яку вам довелося побачити. 

Йовіла вже навіть не піднімала брови. Всю цю розмову вона відчувала себе такою здивованою, що, певно, вже більше просто не могла дивуватися. Натомість вона розтягла губи у посмішці – артефактор ще не знав, у що він в’язувався. 

 – Якщо ви так кажете… Що ж, тоді скажіть мені ось що – де насправді Лана та Елла? Я не вірю, що вони обидві ось так раптово пішли перед випробуванням, на це не було жоднісіньких причин-

Йовіла вже почала щось доводити, але потім помітила, що Вітан вже розкрив рота для відповіді, тож замовкнула. 

 – Дякую, Йовіло. Слушне запитання. Що ж, відповідь з міркувань безпеки я дати не можу. 

Йовіла розлючено набарала повітря в легені, але палець Сорена перед її обличчям її спинив. 

 – Не можу людині сторонній. А ось своїй людині серед наречених принца я би міг все розповісти. Звісно, не під запис, – попередив він. – Але з можливістю дати все у друк через місяць після завершення відбору або ж подій, про які ви можете дізнатися. Або й не дізнатися – тут вже на ваш вибір. 

Йовіла задихнулася повітрям, яке перед тим набрала у груди для сварки. Сьогодні все йшло зовсім не так, як вона очікувала. І якого милого Сорен це їй пропонував? 

 – Чого ви раптом мені це пропонуєте? – підозріло запитала Йовіла, відступаючи на крок і вивільняючи свою руку, щоб краще бачити артефактора. Той залишився стояти на місці і виглядав так, наче саме такої реакції і очікував. 

 – Багато причин, насправді. Але останньою краплею стало те, що один наш спільний знайомий пояснив мені, наскільки ви насправді блискуча журналістка. Я не знав, що ви брали участь у Вістському розслідуванні… 

 – Давня справа, – відмахнулася Йовіла, але всередині в неї розлилося тепле відчуття гордості. 

Ще в університеті вона підпрацьовувала у “Часі магії”, і там її приставляли до якогось ліцензованого журналіста і відправляли в поле. Її постійним напарником був сорокарічний і наглухо відбитий Кітс Лоні – і якось так сталося, що за кілька напівлегальних вилазок і три ночі у столичному архіві вони відкопали цілу корупційну схему з магічними каменями з Вісти. Але політика не приваблювала її так сильно, як мода, тож Йовіла облишила ту справу, щойно з’явилася можливість працювати у “Панні в рожевому”. Та й безпечніше там якось було. 

А ось про якого “спільного знайомого” говорив Вітан, Йовіла здогадувалася. Майже напевне це був придворний чаклун, який точно її якось знав, і ближче, ніж просто випадкову знайому. На цей момент Йовіла розуміла, що тільки сила якоїсь невідомої і потужної магії не давала їй нарешті збагнути, ким був той юнак. 

 – Хай там як, а ви вмієте помічати речі, приховані від звичного ока. І.. Ви, звісно, не могли знати, але в мене вже є одна підставна наречена серед учасниць-