Хроніка королівського відбору - Агата Задорожна
На двері надавили з більшою силою – і тільки тоді вони піддалися так легко, наче були зроблені з паперу. В залу залетів служник, а за ним розміреною ходою ввійшли кілька людей. Поки що Йовіла їх не бачила – їх приховував важкий бордовий шовк. Але служник, як тільки зміг повернути собі рівновагу, виструнчився так, наче перед ним стояв щонайменше принц, і, поклонившись, швидким кроком пішов геть.
– Оце рань, – пробурмотів хтось, і кілька гулких кроків сповістили Йовілу, що мовець підійшов до вікна. – І нам треба було вставати в таку пору? Я не спав усю ніч з цими аспірантами, а тепер ще й ти… Не можна було хоч трохи пізніше?
Йовілі здавалося, що вона знає цей голос, але щось у ньому було інакше, тож вона не спішила з висновками.
– Вчасно – це надто пізно, – відізвалася інша людина бадьорим голосом, і він теж здався Йовілі знайомим. Але вона все ще не бачила нікого.
– Скажи це тим довбням з академії. Чесне слово, ми не були такими дурними, коли вчилися. Бачив дим з інституту вночі? – голос замовк, а після нетривалої паузи, яка, певно, заповнювалася кивком, продовжив: – От це були мої обдаровані і неймовірні аспіранти. Золотий цвіт академії, трясця його матері!
– І що вони вже такого начудили? – запитав інший голос веселим і розваженим тоном. На його тлі перша людина здавалася заспаним буркотуном.
– Поєднали два підпростори в один і знищили цілу лабораторію інституту. І коли я кажу знищили – це значить не просто підірвали. Знищили! Вона просто стерлася зі світу: двері є, а за ними – нічого. Довелося проводити ритуал, щоб дістати назад цю Лізу Гейлі, теж мені, винахідниця знайшлася…
– Ну, вона дивачка, але і правда наче розумна. Як би її інакше до тебе відправили?
– О, я ставлю собі це питання кожного дня…
Нарешті Йовіла знову почула кілька кроків, і перша людина з’явилася у її дуже обмеженому полі зору. Їй довелося прикусити язика, щоб втримати кілька прокльонів – внизу стояв Вітан Сорен.
Чому кожного разу, коли вона кудись йшла, він постійно траплявся дорогою? Він її переслідував, чи що? Але хто ж тоді його співрозмовник? Певно, інший артефактор, але на такій самій високій посаді. Радше приятель, друг навіть, а не підлеглий.
– Добре, давай швидше розберемося з цим і підемо досипати… Мої аспіранти стоятимуть тут, – Сорен вказав на куток зали, який виглядав найменш помітним з усіх – найтемніший і майже не позолочений. – Сподіваюся, ніхто не буде на них надто багато дивитися. Ну і мої люди будуть справа від трону. І ще по одному на верхніх балконах.
– Гаразд, гаразд, – другий чоловік перекотився з п’ятки на носок та вийшов у поле зору Йовіли, але все ще стояв до неї спиною. – Тоді я поставлю своїх з іншого боку, та й по всьому. Своїх аспірантів я навіть приводити не буду – вони в мене сьогодні вихідні.
Сорен підняв брови – Йовіла помітила цей рух навіть крізь тонку щілину у портьєрі з висоти у кілька метрів.
– Ти до них надто поблажливий. Іноді мені здається, що вся їхня робота і навчання в тебе складаютья з вихідних і нагород.
– Що я можу зробити, – насмішкувато відізвався чаклун (тепер Йовіла точно знала, що це чаклун – і до того ж голова інституту), і повернувся до Сорена спиною, а до Йовіли лицем. Їй знадобилося менше миті, щоб впізнати юнака з парку – навіть попри те, що його лице все ще було наче іншим і однаковим водночас. І якби Йовіла прикрила очі, вона би вже за мить забула, як воно виглядає. – Я їм подобаюся, і вони дуже стараються подобатися мені. І тобі, Віте, не завадило би трохи віри в своїх людей.
– Довіру ще треба заслужити, – пробурмотів Сорен і позіхнув у кулак. – Давай закінчувати.
– Зачекай, – зупинив його чаклун. – А як же перевірка? Код два-три-сім, головне правило безпеки його високості, – юнак підняв палець догори, але в його голосі звучав сміх, як наче це був якийсь жарт суто між ними.
І попри те, що Йовіла точно не впізнавала цього чаклуна, він про когось їй нагадував. Наче вона його знала і не знала водночас. Його зовнішність була невловимою, але повадки, частково голос, жести і тон – десь все це Йовілі вже доводилося чути.
– Так, протокол перед усім, – серйозно погодився Сорен і недбало змахнув рукою. Йовіла не очікувала небезпеки, але у ту ж мить всі активовані артефакти, що вона так дбайливо розвішувала всього кільканадцять хвилин назад, спалахнули червоним і, сумно змигнувши наостанок, погасли.
– Отакої, – здивовано відізвався Вітан, піднімаючи очі на найближчий знешкоджений записувач. На щастя, це був не той, що все ще висів прямо біля голови Йовіли. Вона і до того стояла нерухомо, але тепер кожний її м’яз застигнув, як камінь. Певно, в ту мить вона не змогла би поворухнутися, навіть якби дуже захотіла.
– Це знову ця Йовіла… Я ж тобі вже розповідав про неї, так? – Вітан озирнувся на чаклуна, і тоді і сама Йовіла звернула на нього увагу. А у того на лиці на мить застигнув такий дивний вираз – наче і стурбований, і потішений водночас. Але потім він зник, залишивши по собі тільки посмішку.
– О так, – кивнув він. – І набагато більше, ніж я просив. Але це могла бути її компаньйонка, так? Вона ж живе тут, у палаці.
Сорен тільки впевнено похитав головою.
– Ні, з Сарою Лейг впоратися було просто. Я попросив Естреля надати мені одну невелику послугу, і тепер вона і кроку сама ступити палацом не може. Та й не вистачило б в неї нахабства ось так взяти і розвішати десяток записувачів по всій залі.
