Хроніка королівського відбору - Агата Задорожна
Сара подивилася на Йовілу так, наче вона була вже зовсім дурною і нетямущою.
– Ти мене чула взагалі? Яке кохання? Ми перестрілися на чаюванні леді Лотт, гарно провели час, а потім повторили усе наступного вечора. Та я навіть не знаю, звідки він і скільки йому років! Він мені навіть не подобається. До того ж, – тут Сара злісно вперла руки в боки. – Яка я тобі знатна дама? Мій батько все життя провів на копальні золота, а матінка сиділа вдома і ростила дітей. Оце тобі знатна родина.
– Ти гостя палацу, а до того ж і моя компаньйонка. Це вже дає певний… статус. А хто цей твій таємничий коханець?
– Та якийсь Естрель. Титул нещодавно отримав за мистецькі заслуги, і все вихваляється тим, що написав новий королівський марш. А ти ж знаєш, у мене є певна слабкість до митців… Ну та менше з тим, у нас є проблеми серйозніші.
Йовіла сіла рівніше і дістала з кишеньки сукні вже товсту пачку списаних з обох боків листів.
– Боги, та тут на цілий випуск набереться. І в мене теж десь стільки ж. Ну і підставив нас цей Сорен.. Не хвилюйся, я усе передам з моєю покоївкою – вона кожного дня повертається до своєї родини, тож усе буде гаразд. А ось із записувачами маємо проблеми.
Ох, ці записувачі, – подумала Йовіла ледь не з розпачем.
– Скажи мені краще, коли з ними не було проблем.
– Цього разу проблема з іншим, – Сара дістала із шухляди кілька прозорих кульок запису – таких самих, що мала у своєму арсеналі і сама Йовіла. – Я хотіла встановити їх у південній залі – одна пташечка мені нацвірінькала, що там і буде проходити випробування. Але цей Естрель наче носом чує, коли я виходжу з кімнати, і ледь не переслідує мене. В будь-який інший час я була би навіть не проти, – Сара посміхнулася, і Йовіла знову замислилася, як ж виглядає той молодик. – Але зараз він страшенно заважає. Я не можу нічого зробити – він пообіцяв мені серенади під вікнами співати…
Йовіла ледь не пирхнула собі під носа. Якщо Сара і була експертом ще у чомусь, окрім журналістики і напівлегального шпигунства, то це були цікаві романи, чутки про які вони могли обмусолювати у редакції ще місяцями.
– То ти не можеш пробратися до зали? – запитала Йовіла. Вона вже чудово розуміла, до чого все йде. З іншого боку, була у цьому якась вища справедливість – до того усю брудну роботу доводилося виконувати саме гномці.
– Ну.. скоріш за все, ні, – відізвалася Сара. – Не хочу покладатися на випадок. А ти… Я ось що тобі раджу – пиши менше, слухай більше.
Йовіла подивилася на Сару з подивом.
– Ну, люба, ти ж сама бачиш, що матеріалу надто багато. Все у друк не дадуть – по цьому ж книгу можна писати, а не замітки в світському журналі. Краще зосередься на тому, щоб знайти щось справді цікаве, і пиши тільки про це. А у звільнений час можеш навідатися і до південної зали, – закінчила вона, вдало підвівши то тієї ж теми, з якої вони і починали. Йовілі залишалося тільки зітхнути і погодитися.
Тож не було нічого дивного в тому, що наступного ранку Йовіла прокинулася ще раніше, ніж зазвичай. У передсвітанковій темряві вона якомога тихіше поскладала в торбу скляні кулі запису, і, дзвенячи ними, як досвідчений алкоголік, подалася до палацу.
Як і говорила їй Сара, потрапити туди було надто просто. Якщо на дверях і ставили якусь сторожу, до світанку вона або міцно спала, або ж просто пішла геть зі свого посту. І єдиною справжньою перепоною на шляху до південної зали, здавалося, був Естрель, але він їй не загрожував.
Вигнуті двірцеві коридори дуже швидко вивели Йовілу, куди слід – карта, яку Сара накреслила на звороті зіжмаканого любовного листа, виявилася на диво точною. Тож Йовіла швидесенько прошмигнула у боковий прохід для слуг і опинилася прямо за велетенською колоною у ще більшій залі.
Кожного разу, коли їй вдавалося побувати у новому приміщенні палацу, його розміри вражали її все більше: наче кожна зала конче мала виявитися більш помпезною за попередню. Іноді Йовіла замислювалася над тим, чи не могли люди бути у давнину більшими, ніж зараз – інакше вона не могла знайти причин для таких розмірів, окрім величезного, неймовірного марнославства.
Огледівшись з-за колони і пересвідчившись, що і тут нікому немає до неї діла, Йовіла вийшла у центр кімнати і уважно її огледіла. Високі стелі підпирали мармурові колони з висіченими постатями попередніх монархів, а за шовковими портьєрами на висоті з метрів п’ять причаїлися балкони, з яких можна було якнайзручніше споглядати центр зали. Ось туди їй і треба.
Йовіла піднялася нагору вузенькими, але позолоченими сходами і обійшла по черзі усі балкончики, яких було не менше дев’яти. На кожному вона встановила по одній кулі запису, делікатно причепивши їх до мармурових колон на клей. В сумці залишилося ще три артефакти, і Йовіла подумувала, чи їй потрібно встановити і їх, чи вистачить і того, що вона зробила вже.
Всі артефакти вона активувала відразу, щоб не сушити над цим голову потім, і вже закинула торбу на плече і наблизилася до східців, як двері зали трохи прочинилися. З іншого боку хтось натискав на них усією вагою, але важезні двері заледве піддавалися.
В цю ж мить Йовіла чкурнула за портьєру – і тільки коли зачаїлася там, зрозуміла, що вкотре не мала цього робити. З тією швидкістю, з якою їх відчиняли, Йовіла би тричі встигла спуститися і втекти, але тепер вороття не було. Її патологічне бажання підслуховувати чужі розмови знову дало про себе знати.
