Туманний Острів - Таня Толчин
Дні на Туманному Острові минали, як зазвичай. І хоча життя здавалося розміреним, кожен мешканець селища працював з ранку до ночі заради загального блага. Цим людям вдалося створити щось на кшталт ідеального суспільства, де не було голоду та злиднів. На щастя, холодні пори року не відрізнялися суворістю, адже на острові панував свій власний мікроклімат. Радувала також наявність багатих природних ресурсів, розмаїття флори і кам’яних порід.
На території селища також були купальні, декілька майстерень, стайні для свійських тварин та пташиний двір, де утримувалися качки і куріпки, які несли необхідні для жителів яйця.
І ось настав довгоочікуваний день, коли корабель був майже готовий. Ще досвіту чоловіки розподілили між собою ношу, адже деякі необхідні елементи конструкції судна несли з селища до берегової печери-майстерні.
На березі острова вже красувався зібраний корпус, скрізь лунав гомін голосів, усі обговорювали майбутню подорож Джегга, Джо та Рагга, які мали бажання дістатися торгівельних островів.
Ще перед світанком хлопчина Дінн заліз на дерево та уважно роздивився крізь підзорну трубу-артефакт води океану та запевнив, що неочікуваних «гостей» не спостерігається. Ця дитина досить гармонійно влилася до місцевого суспільства, тимчасово мешкаючи в чоловічій будівлі. Попереду на нього очікувала власна кімната в хатині Джинни та Ноела, які огорнули хлопця турботою й любов’ю.
У плавання мандрівників проводжали всім селищем. Берег Туманного Острова заполонив натовп людей, які наперебій щиро бажали вдалої подорожі. Джегг склав довжелезний список речей, які при можливості чоловіки придбають на торгівельному острові Кабус, продавши золотий самородок та деякі трофеї, знайдені серед загиблих воїнів Спарга.
Для загальних потреб Джо віддав браслет Трея, з яким спочатку не хотів розставатися, але зрештою вирішив, що ця річ йому не потрібна.
— Капітане… — захоплений бесідою із Джеггом Рассел обернувся до стоячої позаду Сессіл. – Ви обіцяли, що відправите мене на Горт… Там залишився мій дядечко Гербі… Я би хотіла поплисти туди, адже Горт від Туманного Острова недалеко і я…
— Ні, Сессіл! – різко мовив капітан із суворим обличчям, пронизуючи дівчину блакиттю очей. – Нікуди ти не попливеш! Як ти пояснюватимеш на Горті, як спромоглася вижити?! Ніхто не повинен знати, що на нашому острові є життя, адже для нас це може бути небезпечно!
Дівчина лише зітхнула та опустила погляд, сіпаючи пальцями тканину своєї спідниці. Хоча Рассел правий, але ж так хотілося знову побачити рідного Гербі!
— Моя люба Сессіл, що привезти тобі? Адже ти нічого мені не казала з цього приводу, — раптом поцікавився турботливий Джегг.
— Мені потрібні міцні настоянки для ліків… А також ельгертанську сукню та вовняний плед, адже іноді мерзну вночі, — Дівчина ввічливо посміхнулася Джеггу. – Та зрештою хочу побажати вдалої подорожі…
Стоячи поруч, Неллі здавалася сумною… Вона хвилювалася за Джегга, якого не хотіла відпускати. Він пригорнув до себе дівчину, яка мовчки витирала сльози. А раптом з ним щось трапиться? Якщо не повернеться?
— Не хвилюйся за мене, — втішав її Джегг. – Адже я не злочинець, ніхто мене не буде затримувати… На Джегга та Джо також усім начхати, а ось нашому капітану з’являтися будь-де небезпечно… А зі мною усе буде гаразд, привезу тобі подарунки, а також і для майбутнього дитяти, — він лагідно погладжував дівочі плечі, та кінчиками пальців витер на щоках вологі доріжки від сліз.
— Джеггу! В мене прохання! – звернулася до парубка стара Енн, прощаючись. – Слідкуй за Джо, щоб ніде не напився, темрява його забирай! Адже скрізь знайде міцні настоянки, а на Кабусі їх вдосталь! І зілля для куріння йому не купуй, бо сильно кашляє!
Коли невеликий дерев’яний трап прибрали, корабель повільно відчалював від мулистого берега, оповитого легким білим серпанком. Проводжаючі люди махали руками та ще довго спостерігали, як він плив водами океану та поступово перетворювався на маленьку цяточку, зникаючи за обрієм. А потім натовп попрямував крізь гущавину ліса в бік селища. Жінки заспокоювали по дорозі сумну Неллі, яка постійно тихо плакала.
Позаду жінок йшла Сессіл, постійно озираючись в пошуках необхідних для чергових ліків рослин, адже Енн просила щось виготовити від безсоння.
— Чому ти не сказала мені, що мерзнеш ночами? – зненацька пролунав за її спиною хрипкий голос Рассела, дівчина аж підскочила з несподіванки.
— Боги милосердні! Та навіщо ви підкрадаєтеся ззаду та мене лякаєте?! – вона гучно видихнула та округлила перелякано очі. – А щодо пледу… Не хотіла Вас обтяжувати такими дрібницями… якось вже зігріюся.
— Гадаю, в селищі знайдеться, кому тебе зігріти, — єхидно та вкрадливо мовив капітан. – А ельгертанська сукня тобі навіщо? Дражнити місцевих чоловіків? Таке вбрання вдягають лардонські куртизанки…
— Що Ви маєте на увазі?! Та ми, дякувати богам, не в Лардонській Імперії! – хоч дівчина зашарілася, але гнівно подивилася чоловіку у вічі.
— Не турбуйся, Сессіл. Вирішимо твою проблему щодо «зігрітися», — багатообіцяючи мовив Рассел та стрімко покрокував вперед, наздоганяючи решту чоловіків.
Вечір в селищі був доволі гомінким. Стара Енн принесла до столу декілька бутлів із ожиновим вином, мотивуючи це тим, що наразі їй одиноко та сумно без Джо. Не вистачає його набридливого кашлю і бурчання, та й в гончарній майстерні світло не горіло, як зазвичай. Там було темно й порожньо, як і в старої на душі.
Сессіл запалила декілька лампадок, а одну поставила на лавці біля входу. На печі у мисці кипіло зілля для Енн, яке цілителька старанно та задумливо помішувала дерев’яною ложкою. Раптом пролунав гучний стукіт в двері.
— Візьми плед, — на порозі стояв капітан, свердлячи оторопілу дівчину очима. – Це мій, я майже не мерзну. Крижаних та бездушних лардонців холоди не страшать, — він криво посміхнувся.
— Дякую, але не варто, — цілителька намагалася відмовитися, але Рассел впевнено зайшов у приміщення та шпурнув вовняний плед на ліжко.
