Туманний Острів - Таня Толчин
Туманний Острів огортали сутінки. Сірі хмарини, які ще вдень затягували небо вже зникли, засяяли перші зорі, мов золоті погляди богів.
Сессіл сиділа на підлозі своєї кімнати, притулившись спиною до теплої пічки та кутаючись в плащ. Енн принесла їй набитий соломою мішок, адже ліжко було зайняте капітаном.
Чоловік перебував у нестямі, Сессіл напружено прислуховувалася до його слабкого, переривчастого дихання. Вона вже встигла промити та обробити глибоку рану-опік Рассела та накласти цілющий компрес із зіллями, одночасно подумки вливаючи усі свої сили Душі Світла. Капітан повинен вижити, ще рано йому прямувати до богів… Наразі втомленій Сессіл лише залишалось чекати, влаштувавшись на мішку біля пічки.
— Як він? – поцікавилася схвильована Джинна, яка навідалася до кімнати. – Дякувати богам, ще не забрали його… Я принесла тобі поїсти, ти ж голодна, — вона простягнула цілительці миску каші та паляницю.
— Дякую за турботу, — Сессіл здавалася сумною та задумливою, вона би віддала усю себе до останньої краплини, тільки би капітан жив…
— Ми періодично будемо навідуватися, а ти кажи, що ще треба принести, - Джинна окинула поглядом лежачого на ліжку капітана та сумно зітхнувши, покинула приміщення.
Ця ніч була вирішальною та важкою… Рассела лихоманило. Здригаючись, він марив та кволо шепотів якесь ім’я…
— Мілла… Мілла… —лунало у напівтемряві. Капітан наче когось кликав…
«Хто ж вона така, та Мілла? Мати, сестра чи кохана?» — розмірковувала цілителька. – «Так мало про нього відомо, а спитати ні в кого…»
Десь опівночі Рассел занурився в сон, це було добрим знаменням. В кімнаті горіли лампадка та декілька свічок, а Сессіл уважно роздивлялася лежачого чоловіка. Різкі вилиці та підборіддя вкриті акуратною чорною щетиною, на лобі біля скроні виднівся шрам. Чоловіче тіло немов складалось із тугих канатів м’язів, треноване та загартоване боями. Спокою дівчині не давало те татуювання Крижаного Бога…
«Однозначно капітан представник лардонської знаті…» — зробила висновок цілителька. – «Та ще і неабиякою силою володіє…» — вона пригадала ту вогняну кулю, яку капітан шпурнув у Спарга. – «Ще і яскраво-фіолетова… такій колір енергії говорить про те, що капітан належить до одного з найсильніших родів, які можна на пальцях полічити…»
Сессіл задумливо насупилась. Представники сильних лардонських родів закляті вороги Ельгертанської Імперії. Вони одні з тих, хто бере регулярну участь у війнах та захопленні островів, нещадно вбиваючи ельгертанців…
«Але ж на Туманному Острові все інакше…» — подумки заспокоювала себе дівчина. – «Тут усі ми на рівних умовах, немає ніякої ворожнечі між ельгертанцями та лардонцями…» — зітхнувши, Сессіл змінила компрес та наклала пов’язку. Наразі не завадить і трохи відпочити. Згорнувшись калачиком та закутавшись в плащ, дівчина провалилась у міцний сон.
Якийсь шерхіт розбудив цілительку. Вона миттєво схопилася на ноги та помітила, що за вікном вже світає. Капітан лежав з розплющеними очима, пильно роздивляючись дівчину.
— Боги милостиві! Ви опритомніли! – Сессіл схопила глиняне горнятко із приготовленим заздалегідь зіллям та піднесла до чоловічих вуст. – Необхідно це випити, стане легше…
Сессіл сиділа на краєчку ліжка, так близько від капітана… Зніяковіла дівчина намагалась не виказувати збентеження.
— Це ти мене з того світу витягла, дівчинко? Адже вже прямував до богів… — пролунав хрипкий шепіт, Рассел запитливо примружився. Які ж у нього красиві очі, немов блакитно-кришталеві бездонні озера, так і хочеться пірнути та скупатись… Сессіл завмерла із благоговінням, зазираючи в цю блакить…
— Невже я так кепсько виглядаю? – запитав капітан з часткою сарказму, посміхаючись кінчиками губ. Так, він був вже далеко не юнак, засмагле обличчя борознили зморшки. Але Сессіл не зважала на це, адже Рассел їй здавався неймовірно вродливим. Якийсь трепет огортав дівчину, коли він знаходився поруч…
«Ще бракувало в лардонця закохатися…» — Сессіл раптом зашарілася та опустила погляд. – Вам треба випити усе зілля, що в горнятку…
Рассел мовчки виконав її прохання. Досвідчений чоловік відразу помітив, як ніяковіє дівчина поруч з ним. Зітхнувши, капітан відсторонено роздивлявся полички на стіні кімнати, а потім зробив спробу піднятися та відразу скривився від пронизливого болю.
— Ні! Вам неможна вставати! – скрикнула перелякано Сессіл. – Ще доволі рано…
— Не можу лежати без діла… — невдоволено пробурмотів капітан. – Тоді поклич сюди Джегга, треба з ним де-що обговорити.
Протягом дня до кімнати Сессіл навідувалися мешканці селища, які отримували вказівки від Рассела. Навіть лежачи пораненим на ліжку, він не здавався немічним. З капітаном ніхто ніколи не прирікався, лише іноді Джегг міг сперечатись, вносячи корективи до креслень будівель та конструкцій.
— Тут потрібна балка! Як же без опори? Стеля може впасти комусь на голову! – вельми емоційно розмірковував Джегг, тикаючи пальцем в чергове креслення. Звичайно, Рассел до нього прислуховувався, адже кращого інженера та винахідника й годі шукати! В цій справі Джеггу не було рівних.
—Та нехай буде… — капітан лише махнув рукою, роблячи чергову спробу піднятися. – Мені би чимшвидше перебратися до себе, не хочу дівчину тут бентежити… — він насупився та зітхнув. Наразі Сессіл в кімнаті не було, вона перебувала на кухні.
—Та нічого страшного, якщо збентежиш трохи, — Джегг грайливо посміхнувся. – Гарненька, до речі… зверни на неї увагу… В нашому селищі утворилась нова пара, Джинна та Ноел! Хочуть хатину побудувати, я вже працюю над кресленням… Також Спарг на острів дитину привіз, нелюд… Хлопчика Дінна… залишиться з нами. Джинна, добра Душа, буде йому за матір…
— Гаразд… — капітан раптом замислився про щось своє. – Пара… це добре… — в блакитних очах раптом промайнули туга та смуток. – Навряд чи я вже зумію створити пару…
Ввічливий та чуйний Джегг змовчав на ці слова, знизивши плечами, він повернувся до обговорення своїх креслень.
