Квітка війни - Maria PM

Вечір упав на замок, мов шовкова вуаль, і вкрив усе тихим золотим серпанком заходу. Великі вікна виблискували відбитками сотень свічок, небо за ними зливалося з темрявою бордових стін, які дихали урочистістю. Пахощі жасмину, кориці, бордових троянд і білих лілей витали в повітрі, змішуючись з легким, іскристим тремтінням очікування.

Зала, в якій мав відбутися бал, була оздоблена з розкішшю, що межувала з казкою. Бордові троянди змішувалися з білими ліліями у химерних композиціях, що спліталися між срібними свічниками, величезними люстрами й тонкими гірляндами світла. Свічки горіли тихо, мерехтячи, наче зорі, і відкидали теплі відблиски на обличчя присутніх. Вся зала була мов дихання самої ночі: пристрасна, але стримана, витончена — й затаєна.

Слуги снували між колонами, поправляючи останні деталі. Дехто шепотівся, кидаючи оком на годинник чи на гостей, що вже починали сходитись: — Кажуть, король сьогодні буде інший. Не такий, як завжди. — Та він від самого ранку мов на голках. Чув, що цілий тиждень особисто наглядав за підготовкою. — І сукня для пані Лілі... її теж вибирав він?

Гості прибували в сяйві коштовностей, вигуків, аромату пудри й парфумів. Оркестр грав старовинні мелодії, кожен акорд яких сплітався з пам’яттю предків. Пара за парою кружляла в танці, обмінюючись усмішками, поглядами, побіжними словами. Усе було як належить: велично, врочисто, навіть досконало. Але десь у тій досконалості кожен шукав поглядом Їх.

Лілі стояла біля одного з вікон, дослухаючись до музики, що зливалася з її власним серцебиттям. Її темно-синя сукня з срібними нитками, що вигравали в світлі свічок, нагадувала нічне небо, прикрашене мріями. У волоссі — срібна гілочка, як відлуння чийогось ніжного спогаду. Вона провела пальцями по її гладкій поверхні й відчула легкий дотик тремтіння, як якби самі зірки до неї озвалися.

Того ранку Лілі провела години в гардеробній, міряючи одну сукню за іншою. Її обслуговували три покоївки, кожна з яких висловлювала свою думку про чергову тканину, фасон, стрічку. Але жодна з них не здавалася їй правильною. Аж поки не розгорнули ту саму — темно-синю, зі срібним вишиттям уздовж подолу й рукавів. Вона відчула, що це — воно. Щось трепетнуло всередині. На столі поруч лежав лист із незнайомим почерком. Вона прочитала:

"Небо після заходу — ось у що я хотів би вдягнути тебе. Синій, мов спокій, і срібний, як надія. Носити цю сукню — як нести мої думки про тебе. R."

Спочатку Лілі вирішила, що то жарт. Але коли підняла очі, Рідл стояв біля дверей, удавано не дивлячись. Та їхні погляди зустрілися. У його очах жевріла надія, впереміш з тишею очікування.

Він не сказав ні слова — і не треба було. Все вже було сказано в тому листі.

Тепер він стояв серед гостей, але дивився тільки на неї. Його камзол був глибокого графітового кольору, очі — темні, як буря, що ще не грянула. Його спокій був лише фасадом, бо всередині він горів.

Свято текло своєю чергою. Звучали тости, подекуди сміх, таємні танці в альковах. Але вся зала ніби чекала кульмінації. Чекала того, що мало статися… і сталося.

Коли оркестр узяв повільну, чарівну мелодію для заключного танцю, Рідл, не зводячи погляду з Лілі, впевнено пішов до неї. Його постава була спокійною, але в ній читалася рішучість. Кожен крок був мов вибір.

— Пані Ліліано, — його голос був низьким, м’яким. — Дозволите мені цей останній танець?

Вона кивнула. І він, простягнувши їй руку, повів її в центр зали. Придворні відступили, мов за сигналом.

Музика заграла — і все інше згасло. Їхні руки торкнулися — несміливо, ніжно. Її долоня ледь тремтіла, але вона трималася впевнено. Він відчув, як її серце стукає так близько до його.

— Ти… — прошепотіла вона. — Ти виглядаєш, як той, хто знайшов себе.

— Тому що знайшов тебе, — відповів він. — Я більше не боюсь, Лілі. Ні ради, ні трону, ні падіння. Бо без тебе — все інше порожнє.

— А якщо я боюсь? — її голос ледь чутно зламався. — Не тебе… себе. Того, що відчуваю.

— Тоді дозволь мені тримати тебе, поки ти боїшся. А потім — завжди.

Навколо них усі завмерли. Погляди були прикуті до пари в центрі. Придворні шепотілися: — Бачиш, як він дивиться на неї? — Це не політика. — Це кохання.

Рідл зупинився. Танок припинився, але він тримав її за руки. Світло сріблом обіймало їхні постаті.

— Досить мовчати, — сказав він уголос, і весь зал стих. — Цей бал мав бути завершенням нашого союзу. Але я хочу, щоб він став початком. Початком мого життя з тобою, не як короля — як чоловіка, який кохає.

Мовчанка. Потім Лілі ступила до нього ближче. У її очах блищали сльози.

— Я теж більше не хочу ховатися. Я кохаю тебе, Рідле. Без страху. Без умов.

Він притягнув її до себе — і поцілунок, що став відповіддю всьому світу, вибухнув між ними. Гарячий. Без залишку. Звільненням.

Оплески зали затріщали, мов грім. Хтось вигукнув «ура!», хтось притиснув хустинку до обличчя. Оркестр перейшов у святкову, майже переможну мелодію.

І в тому гомоні, в тому схвильованому бурлеску, вони все ще стояли, тримаючись одне за одного, — ніби весь світ почався знову саме тут.

І саме тепер.

Кохання не просто було оголошене — воно стало святом.